Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » У зворах Бескиду, Роман Купчинський 📚 - Українською

Читати книгу - "У зворах Бескиду, Роман Купчинський"

226
0
29.03.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У зворах Бескиду" автора Роман Купчинський. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 37
Перейти на сторінку:
рум! — додав Качур.

— Наддатки приймається з подякою,— вклонився в його сторону «вуйко».

— Я обіцяю наддаток, але прошу шановних панів складати на нього добровільно-примусові датки.

Хлопці вперше дістали повний «льон» — по три корони і сорок сотиків за десять днів, — то й не було жадного спротиву.

Зложилися, і Качур побіг до корчми.

— Добродію! — звернувся до Зварича «вуйко».— Підіть-но попросіть ще раз старого... Ні, таки приведіть, бо, може, сам стидається абощо. Ми йому тут чарочку, росолик... Цікавий дідок, має характер.

І дід Федір прийшов.

Спершу трохи ніяково почувався в тім товаристві. На щастя, в першім рою був один сільський хлопець — Склярський — і то хлопець з його села. А прецінь той хлопець нічим назверх не різнився від інших: той сам мундур, ті самі права... Це осмілило старого, і він швидко визбувся свого змішання.

— Дай, Боже, пане Федорій, дожити ліпших часів,— припивав до нього «вуйко».

— Дай, Боже, дай, Боже. Може, я вже ні, але ви, панове, напевно.

— Не кажіть, і ви з нами. Поїдем, пане Федорій, в Галичину. а може, й далі. Довезем вас до Бужан, а тоді — як хочете: або на піч, або з нами на Січ.

— Дуже красно дякую. Добре мені з вами, панове. Але вже не ті літа. Коби Господь милосердний дозволив вернутися на своє подвір’я... До чого вам старий дід здався... Завада та й клопіт...

Випивав старий чарку за чаркою, при кожній відмовлявся, а як таки намовили, то до кожної примовляв.

— Як дивлюся на вас, то наче мені літ убуває. Так ніби я сам вояк.

— А хіба ви тепер не вояк? «Льон» дістали?

— Та правда,— сміявся дід.— Дістав рихтельно. Навіть не знаю, за що і звідки!

— Як — за що!? В сотенній книзі стоїть: «Обозник Федь...» як ви пишетеся?

— Гаврилюк.

— ...«Обозник Федь Гаврилюк». А на метрику ніхто не цікавий.

— Як кажете... обозник? За моїх часів то їх фурвезами називали.

— Ану-ану, пане Федорій, розкажіть нам щось за давні часи,— просили хлопці.— Зварич нам казав, що ви в прусській війні були...

— Був. Але розказувати нема що. Де-де тамта война до тої.

— А котра ліпша?

— Я міркую, що тамта. Отсе не война, а Бог знає що. Бувало, йдем до битви. Банда грає, офіцири на конях, фана напереді. Ніхто не ховається, в землю не лізе. А цивілі постають збоку та дивляться. Ніхто їх не займає, кривди не робить. За цілу войну, я знаю, одного чоловіка повісили. Пруссака якогось. Гармати вночі загвожджував. А тепер...

— Що тепер? Кажіть, пане Федорій, — допитувались стрільці.

— Та що буду вам казати? В газетах десь, певне, стоїть те все написане.

— В газетах, діду, про таке не пишуть.

— То ви мусили самі не одно бачити...

— Не бачили, а тільки перечули. Кажуть, що наших людей богато повішали, постріляли.

Дід насупив брови і задивився в кут хати. Видно, страшні картини вставали перед його очима, бо лице старого поморщилось, як кора на дереві.

— І вішали, і стріляли... Як хто хотів. І скільки! Але вже сам не знаю, що казати... Ніби цісарське войсько, так, як і ви...

— Ми, діду, не цісарське войсько.

Дід помалу підвів голову і здивовано подивився довкола.

— Як то не цісарське?!

— А ні. Ми українське. Ми йдемо не за цісаря, а за свій нарід.

— Але присягали-сьте!?

— Присягали, правда. Без того не були б нас пустили на війну. Але ми маємо все своє.

— А ось мундури цісарські.

— До якогось часу. Доки нам наших, українських, не прилагодять.

Це сказав Перфецький, але ні він, ні решта стрільців не дуже вірили в те. Адже досі навіть добрих австрійських мундурів не дістали. Мріяли бодай про стрілецькі шапки, але не було кому про те подбати.

Не знати, чи дід Федорій повірив у слова Перфецького, але головою притакнув.

— Не дивуйтеся старому,— сказав по хвилині,— бо за мене такого не було. Були, ніби, добровольці, але рахувалися за цісарське войсько.

— Так-так, пане Федорій, — обізвався «вуйко».— Ми перші. Українські січові стрільці. Своє рідне військо. Командуємо тільки по-свому.

— Чув. І команда добра. Вчора пан сотник як крикнув, так як ножем утяв. А я кілько намучився, заки зрозумів по-німецьки, що до чого. Вже багацько-м знав тої мови, але вивітрило з голови. Якби так хоч трохи, то не були б мене, може, за шпіона брали. А то все — рус та й рус.

«Вуйко» моргнув до хлопців: мовляв, старий починає розбалакуватися, і ніби знехотя спитав:

— Де то вас, пане Федорій, забрали на «форшпан»?[6] Зварич нам казав: десь коло Золочева...

— Коло Курович. Німці мене взяли, але недовго я з ними їздив. Пішли Ми потім до Рогатина. Там стояли щось дві доби. А як зчинилася битва, то нас післали аж під Галич. А там я згубив своїх німців і вже цілий час з мадярами.

— То хто так вішав наших: німці чи мадяри?

— Німці не так. Вони більше до суду. Але то на одно виходило. Там в суді, кажуть, є такий суддя, що нікому не перепустить. Казав мені один наш чоловік, капрал, що він Загурський називається. Приведуть кого до нього, то він, каже, тільки засміється: «Що,— говорить,— вже знов когось шия свербить?» І не розпитує багацько. Напише папір — і по всім. Але то я вже про нього перечув аж тут, у горах. А там, на долах, то й суду жадного не було. Злапали — на гиляку.

— А все-таки щось мусило бути, коли вішали. Не брали так, кого-небудь...

— Різно: і кого-небудь, і не кого-небудь. Усяко бувало. Ксьондза брали за папери, хлопа — за те, що знаки давав.

— Як, таки давали наші люди знаки?

Дід гірко всміхнувся.

— Ей, які там знаки. От під Рогатином, не пам’ятаю, як те село називалося, виліз хлоп на стіжок. Ми акурат в селі, а артилерія перед селом. Постріляли трохи, а тут російська куля просто в гармату — раз, другий, третій. Артилерія скрутилася — і в друге місце. Москалі знов. Тоді вони до села і далі: «Є,— кажуть,— якийсь форетер[7]». Давай шукати. Знайшли хлопа на стіжку. Поліз, дурний, дивитися. Стягнули надолину. «Ти,— кажуть,—

1 ... 15 16 17 ... 37
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У зворах Бескиду, Роман Купчинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У зворах Бескиду, Роман Купчинський"