Читати книгу - "Я — шестикласник, Ткач Дмитро"

Ми лягли на свій головний курс.

— Левко! — обізвалася переговорна труба: — Їсти дуже хочеш?

— Я галети гризу,— відповів я.

Під час шторму наш кок Гриша, звісно, ніякої їжі не варив. Він сидів у радіорубці, надівши на голову чорні навушники, і тримав зв'язок з базою. Та нам і не до їжі було. Тепер же, коли шторм трохи вгамувався, матроси відкривали м'ясні консерви, згущене молоко і їли з галетами.

— Як догризеш, приходь на місток,— сказав дядя Влас.

Я, звичайно, вже не став догризати, а бігом подався до дяді Власа.

Зюйдвестка та гумовий плащ на ньому були мокрі й блищали. Після кожного удару хвилі об борт високо вгору здіймався фонтан водяних бризок, і дядя Влас ховав голову під захисний козирок на містку, а потім знову сідав рівно і пильно вглядався в море. Мені він наказав сісти під передню стінку, яка захищала од вітру й води.

— Ну як, Левко, страшно було?

— І зовсім не страшно,— відповів я. Він посміхнувся:

— Герой!.. А ми ж могли отут і кінці віддати. От коли б твоя мама побачила!.. Ну, тепер уже відштормило... А тебе так і не загойдало? — спитав здивовано.

— Ні, тільки понудило трохи.

— Далебі, моряк з тебе добрий буде! Я про що з тобою поговорити хочу, Левко... Ото у вас є уроки праці. Що ви там робите?

— Бруски стружемо,— відповів я не задумуючись.— Вставляємо у верстак і стружемо.

— Навіщо?

— А я не знаю.

Дядя Влас глянув на годинник, наказав стерновому лягати на п'ять градусів лівіше.

— То бруски, кажеш?

— Ага.

— І охоче ви їх стружете?

— Де там! Пустуємо, купатись бігаємо.

— От-от, отож я й чув, як ви пустуєте та купатись бігаєте. На це ви — мастаки. А в мене одна думка є, Левко. Ти казав, що тобі подобається бути моряком. У вашому класі ще є хлопці, які про море мріють?

— Є. Ілько Заруба... Він каже, що як закінчить школу, то одразу ж у рибалки піде.

— А крім Ілька?

— І ще знайдуться.

— А чого б вам, замість якісь там бруски стругати, та не зробити собі моторно-парусного бота?

Я навіть рота роззявив від здивування.

— А хіба це можна? Хто ж нам дозволить?

— Якщо серйозно візьметесь до діла, то дозволять.
— Та ми ж і не зуміємо.

— А це вже я вам допоможу. Звісно, самі не зумієте, а я все ж таки майбутній інженер-кораблебудівник!

— Та ми б — з радістю! —вигукнув я.— А тільки... Хіба з цього щось вийде?

— Ех ти, маловір!..— добродушно сказав дядя Влас.— Як до серйозного діла, то вже й злякався, задній хід даєш!

— Я не злякався. Але ж подумати тільки — самим бота зробити!

— А що ж тут особливого? Човен як човен, тільки трохи більший, ніж звичайний. Все одно ви ж там стружете якісь бруски. І тепер так само стругатимете. Тільки знатимете, що саме ви стружете й для чого... Зразу цікавіше стане...

Мені хотілося вірити. І я спитав:

— А де ж ми дерева на бот візьмемо?

— Це не великий клопіт, дістанемо. Та й скільки там того дерева треба. Це ж — не шхуна, а човен. Було б тільки бажання.

— Бажання є. Ще й яке!

— Ну от і добре... А я з вашим шкільним начальством домовлюся.

24. "АНУ, ПОКАЖИ РУКИ..."

Ми йшли ще ніч і півдня.

Я вже освоївся на шхуні, і тепер робота мені не здавалась такою важкою, як спершу. Я допомагав на камбузі, стояв біля штурвала, брав участь у авральних роботах. Погода була хоч і вітряна, але сонячна. І море вже майже не штормило.

На серці у мене теж було сонячно. Ми щасливо закінчували важкий похід. Я бачив смерч. А в школі будуватимемо моторно-парусного бота, і, може, навіть я буду ним командувати.

Ми наближалися до бази. Он уже леліє смужечка землі. Вона вищає і ширшає, розростається на очах. Уже можна розрізнити гори, дерева і навіть окремі будинки.

Відкрився порт. Списами встромилися в небо щогли кораблів.

Коли пришвартувалися, я не одразу пішов додому. Ще разом з усіма вивантажував рибу, мив палубу й борти, прибирав у кубрику.

А як уже всі роботи закінчили, я переодягся у свій домашній одяг і тільки чекав на дядю Власа, щоб разом іти додому. Аче тут раптом боцман наказав усім вишикуватись на правому шка-футі.

Я не знав, навіщо це, але теж побіг на правий шкафут. Як найменший серед усіх, став на шкентелі, тобто останнім у шерензі. Правда, після всіх прибіг ще й Прибій і став біля мене, отож тепер не я, а він був останній.

Із своєї каюти вийшов дядя Влас, чисто поголений, у темно-синьому кітелі, в начищених черевиках. На голові — нова мічманка з блискучим "крабом".

Дядя Влас став перед шеренгою й урочисто сказав:

— За зразкове виконання своїх обов'язків у поході, за витривалість і мужність, виявлені під час шторму, всьому екіпажу шхуни "Зоря" оголошую подяку з занесенням у трудову книж ку. В цьому важкому поході вперше у своєму житті брав участь юнга Левко Лебідь. Він теж заслужив подяку нарівні зо всіма. Але оскільки у нього трудової книжки немає, то ми тут порадились і вирішили послати в школу листа, в якому розкажемо про хороші діла Левка Лебедя на нашому кораблі. А крім того, Левко,— звернувся дядя Влас тепер уже тільки до мене,— крім того, екіпаж вирішив на згадку про твій перший морський похід подарувати тобі твій морський одяг, в якому ти плавав на шхуні.

Чого-чого, а такого щастя я вже аж ніяк не ждав! Навіть не додумався б, що таке може бути!.. Я стояв розгублений і зворушений і не знав, що мені робити, як поводитися.

— Бери, бери,— сказав дядя Влас і, взявши у боцмана вели кий пакунок, перев'язаний шпагатиною, дав мені його в руки.— Це подарунок від усього екіпажу.

— Дякую...— тільки й промовив я.— Всім вам дякую...
Проводжаючи мене з шхуни, моряки тиснули мені руку, як дорослому, просили навідувати, коли буде час, а то — й ще піти з ними в море.

А кок Гриша спитав:

— То як, тепер будеш матері картоплю чистити?

— Буду.

— Ану, покажи руки,— підступив він до мене.

Я вивернув руки догори долонями. Вони стали загрубілими й мозолястими.

— Оце руки! — вигукнув Гриша.— Не соромно й людям показати!

І ось ми з дядею Власом уже йдемо вулицею рідного міста.

Мене охоплює дивне почуття, ніби я тут не був давно-давно. І я радію кожному будинкові, кожній деревині, кожному камінцеві.

Мабуть, воно й треба іноді залишати місто на якийсь час, щоб потім повернутись і побачити, яке воно гарне, і зустрітися з ним після тривалої розлуки, як з найближчим другом.

Дома були і тато, і мама.

Коли я відчинив двері, мама кинулась до мене з радісними слізьми і розглядала мене так, ніби я прибув не з моря, а принаймні з космосу.

— Синочку! Ріднесенький мій! — скрикувала вона.— Більше нікуди я тебе не пущу. Скільки передумала, перебідкалась, сили вже в мене немає!.. А схуд! А почорнів!..

Дядя Влас посміхнувся лукаво й задоволено. А тато жартівливо промовив:

— Ану, повернися, синку, подивлюсь, який ти став! — І до мами: — Та не лий над ним сліз. Хлопець скуштував трохи солоної водички, більше, я думаю, не захоче...

— А от і ще захочу! — вигукнув я палко.

Тато кинув на мене здивований погляд, кашлянув розгублено.

— Кхм... кхм... Чим ви його приворожили, Власе Микитовичу?.. Не сподівався...

Увесь вечір у хаті тільки й розмов було, що про похід, про шторм та про смерч... Бідолашна мама! Що вона вже наохкалась та наплакалась — іншій вистачило б на рік!..

25. МИ ПИШЕМО ТВІР

— Діти, сьогодні ви будете писати твір на тему: "Як я провів канікули". Кожен з вас опише те найцікавіше, що стало ся за цей час.

Марія Степанівна була така ж, як завжди, суха й холодна і, як завжди, в своєму темно-синьому костюмі. Мабуть, вона думає, що коли надіне щось веселіше й вільніше, то не буде схожа на справжню вчительку.

Обізвався Ілько:

— А що писати, коли у мене нічого цікавого не було?
Марія Степанівна кинула на нього гострий погляд.

— Якщо тобі немає про що писати, то напиши, як бички ловив.

— Тепер уже бички не ловляться,— сказав Ілько тихо, але так, що в класі всі почули і засміялися.

Марія Степанівна стиснула губи і мовчки ждала, поки сміх уляжеться.

— Беріть папір і пишіть,— тільки й сказала вона, коли в класі стало тихо.

Кому-кому, а мені було про що писати. Але після такого початку я раптом відчув, що мої враження від походу на шхуні "Зоря" ніби зблякли. Ніяк не виходила перша фраза. Що не напишу, а мені все здається, що не так. Я порвав один аркушик, другий.

— Лебідь, я сказала писати, а не папір рвати.

— У мене не виходить.

— Ще б пак...— кинула Марія Степанівна.

Що вона хотіла сказати тим "ще б пак", я так і не зрозумів. У Маринки було вже з півсторінки. Павка навіть забув поправляти свої окуляри і скрипів, скрипів пером. І навіть Ілько, хоч і йорзав по парті та куйовдив свого вогнистого чуба, але все ж щось писав. А я ніяк не міг почати...

Нарешті написав: "За час канікулів я побував у морі на шхуні "Зоря"..." І вже перо моє не зупинялось. Я писав про те, як уперше в житті чистив картоплю та драїв мідну каструлю, як дружно ми вантажили рибу, як я стояв біля штурвала, писав про шторм і про смерч...

Дзвінок захопив мене зненацька. Я навіть не закінчив трохи. І, може, вперше за все своє життя пошкодував, що урок такий короткий!..

З хвилюванням ждав того дня, коли нам буде повернуто роботу.

І ось...

— Левко Лебідь...

Ніби удар грому: першим називає мене.

Я схоплююсь за партою, стою, жду. Марія Степанівна дивиться на мене так, ніби вперше бачить.

— Левко Лебідь,— говорить вона тепер уже до всього класу,— написав найкращу, найцікавішу роботу...

Такого ще звіку і зроду не було! Щоб оце я — і найкращу роботу?.. Найгірші були, а щоб — найкращу?!

А може, вона глузує з мене і зараз почне знущатися над кожним моїм реченням? Адже вона вміє!..

Але ні, Марія Степанівна ніби не глузує:

— Під час канікул Левко Лебідь плавав на рибальській шхуні. Він досить детально і, я б сказала, мальовничо описав цей свій похід. Послухайте всі роботу Лебедя...

Вона читає. А я сиджу як на вогні. Не знаю, куди мені треба дивитись, на неї чи на учнів. Тільки відчуваю, що мої губи ворушить і смикає радісний усміх.

— От бачите,— каже вона, закінчивши читання,— що значить, коли людина взяла участь у корисному ділі. У неї одразу ж і нові спостереження з'явилися, і нові знання... За цей твір ставлю Левкові Лебедю п'ятірку...

П'ятірка! Цікаво, як вона виглядає на папері під моїм твором? Мені не терпиться швидше одержати роботу і глянути...