Читати книгу - "Конкістадор"

Ситлі Маматлі. Кетца гадав, чи не наслідувати йому логіку Ечеки й не взяти у помічники вірного поплічника свого злісного ворога. Але у цьому не було сенсу, адже Ечека задумав використати друзів Кетци як щит, бо знав, що син Тепека не скривдить своїх. А от Ечека був вільний від упереджень, і рука у нього не затремтить, якщо доведеться убивати своїх поплічників. Отже, Кетца мусив обирати серед друзів. Саме так він і вчинив: прагнучи оберігати своїх ближніх, він показав на маленького щуплявого юнака. Тактика Ечеки стала цілком очевидною, коли він узяв у своє військо ще одного юнака з нечисленної армії свого супротивника. Цей командир виявився набагато жорстокішим та підступнішим, ніж його вважали досі. Так він і набирав своє військо: майже всі його вояки були друзями Кетци, поміж своїх прибічників він обрав лише двох найвідчайдушніших. Зрештою, він отримав ідеальну армію: командувач з двома поплічниками складали вістря списа, а решту він виставить як живий щит.

Вбираючись в одяг лицаря Кота, Кетца міркував, як же йому обминути пастку, що розставив Ечека. Син Тепека був певен лише в одному: він не готовий битися проти своїх товаришів. Він іще не вирішив, як учинити, але точно знав, як вчиняти не буде.

Й врешті два війська знову на полі, вбрані у птахів та тварин, віч-на-віч. Лише тепер Кетца здогадався, навіщо потрібні маски — щоб ніхто нікого не міг упізнати. Під маскою неможливо розібрати, хто ще донедавна був тобі другом, а хто — ворогом. Але Кетца був інакшим: більшість тих, кого зараз приховувала маска Соколят, лишалися йому друзями, попри те, що опинилися у таборі ворога. Крім того, він узагалі прагнув обійтися без кровопролиття. Але Ечека влаштував усе так, щоб бій обернувся на бійню. Безсумнівно, коли просурмлять до бою, він та двоє його поплічників кинуться зі списами напереваги у безжальну битву, прагнучи повбивати якомога більше лицарів Кота й прикриваючись рештою як живим щитом. Правила були прості: битва припиняється, щойно загине один з командирів чи один з ад’ютантів. І тоді Кетца вигадав план. Ечека був такий марнославний і переконаний у своїй перемозі, що навіть не закрився щитом, тож якщо Кетці відразу по сигналу вдасться завдати точного й швидкого удару, він, можливо, поцілить супернику просто у груди, завдавши смертельної рани. Таким чином, битва скінчиться загибеллю лише однієї людини, а всі його друзі, ба навіть вороги — лишаться живими. Можливо, краще б було дозволити убити себе, але за таких обставин, можливо, загине чимало його друзів. Ось як міркував Кетца, коли імператор нарешті дав знак починати змагання.

Пісок збагровів від крові набагато швидше, ніж усі сподівалися. Лавами глядачів прокотився глухий гомін. Імператор підвівся з трону. Жерці ошелешено заклякли на місцях. Кетца, відчайдушно зойкнувши, скинув маску з обличчя. Ечека не бажав йняти віри у те, що трапилось, обличчя його перекривилося від жаху. Битва скінчилася, навіть не почавшись. У ту ж таки мить, коли тлатоані махнув рукою, Ситлі Маматлі, ця гора, переповнена дитячою простодушністю, щосили устромив списа у власне серце, віддаючи перемогу Кетці, своєму справжньому командирові. Позаяк він був ад’ютантом, щойно його життя втрачено, його військо вважали переможеним і битва закінчувалася. Він зруйнував лихий план Ечеки в одну мить. І тепер він падав на землю, достоту як міккакоконе — янгол. Він опускався, наче немовля, невагомий, звільнений від усякого тягаря. Й ось, поки Ситлі Маматлі осіннім листом кружляв над полем, з його обличчя сходив смуток невимовного страждання, яке так мордувало його за життя. Він помер тихо, як герой. Він помер так само чистим, яким народився на цей світ. Його ім’я, Ситлі Маматлі, ніколи більше не прочитають як «полохлива зайчиха».

Ось тільки Кетца не мав наміру миритися зі смертю свого кращого друга, свого названого брата, і заприсягнувся помститися за його загибель. Тепер, за правилами бою, життя переможеного командира віддавали на милість переможця. Кетца, не ховаючи обличчя, щоб усі бачили його, підійшов до розпластаного на землі Ечеки, що вдавився у землю й благав про милосердя. Переможець здійняв свій чорний обсидіановий меч й обвів юрбу божевільним поглядом. У ту мить, коли Кетца вже ладен був завдати смертельного удару, він розгледів серед глядачів, на трибунах, призначених для Ради мудреців, обличчя свого батька. Тепек дивився на сина суворо, але без осуду — немов не бажав втручатися у його рішення. Й тоді, випустивши лютий крик, крик, що закарбувався у пам’яті геть усіх, що відбився луною в піраміді, озері, горах, крик, що сколихнув увесь Теночтитлан, Кетца, розкрутивши меча над головою, жбурнув його так далеко й з такою силою, що обсидіан розбився вщент, наче скло, об камені Головного храму.

Він іще зустрінеться з Ечекою, коли настане час останньої битви.

І тоді у ньому не залишиться місця для жалю.

16

Ідеальне коло

Віднині Кетца зробився одноосібним і беззаперечним лідером у гурті. Колишні прибічники Ечеки, котрих він зрадив, відправивши у ворожий табір, без вагань стали на бік Кетци. Те, що він зберіг життя чоловікові, який був винен у смерті його найкращого друга, створило юнакові репутацію людини справедливої та милосердної. Але найголовніше, на додачу до цих якостей, усі одностайно визнали Кетцу чоловіком: після битви ніхто вже не вважав його дитиною. На диво, син Тепека дуже скидався на свого названого батька. Попри те, що їх не пов’язували кревні узи, батьківська турбота, як то кажуть, всоталася у плоть: ті ж самі жести, манера промовляти, такий самий погляд. І, певна річ, Тепек мав підстави пишатися своїм сином. Навіть Ечека ставився до недавнього супротивника зі святобливою пошаною — внаслідок страху та нерозуміння: колишній вожак ніяк не міг збагнути, чому Кетца змилостивився й зберіг йому життя. Навіть імператорові припав до душі вчинок юнака. Загалом, у Кальмекаці всі ставилися до нього з великою повагою, всі, окрім однієї людини — Тапацоллі.

Верховний жрець страждав та обурювався мовчки. Він зробив усе, щоб син його ворога принижено корчився в пилюці, а тепер йому доводилося миритися в стінах Кальмекаку з новою знаменитістю. Тапацоллі ніколи не забував давньої образи; якщо дотепер сам лише вигляд Кетци був викликом його могутності, то вже чути ім’я парубка з вуст самого імператора взагалі було нестерпним. Тапацоллі вже дожив до літнього віку, але заприсягнувся сам собі не помирати раніше, ніж змиє ту образу. Й він знав, як це зробити, — треба було лише почекати.

На додачу, і через це Тапацоллі