Читати книгу - "Пеппі Довгапанчоха сідає на корабель"

— Будеш проситися?

— Буду! Змилуйся! — вигукнув капітан Довгапанчоха, і обоє вони весело засміялися. Пеппі легенько вкусила батька за ніс.

— Мені ще жодного разу не було так весело відтоді, як ми з тобою викидали п'яних матросів з винарні в Сінгапурі! — сказав капітан. Він витяг з-під столу корону й додав:- От якби побачили мої підданці, що моя корона валяється під столом!

Він надів корону на голову й розчесав спідничку, що тепер стала куди рідша.

— Мабуть, доведеться тобі віддати спідничку в художню майстерню, щоб її полагодили, — сказала Пеппі.

— Я думаю, що їй уже нічого не допоможе, — відповів капітан Довгапанчоха. Він сів на підлогу й витер піт з чола.

— Ну, Пеппі, доню моя, ти так само гарно брешеш, як і раніше?

— Так, брешу, коли маю час, але це буває не часто, — скромно відповіла Пеппі. — А ти як? Адже й ти був мастак прибрехати.

— Я своїм підданцям звичайно брешу в суботу ввечері, якщо вони добре поводились протягом тижня. Ми влаштовуємо вечір брехні й пісень у супроводі барабанів і танців зі смолоскипами. Чим більше я брешу, тим дужче б'ю в барабан.

— Он як! А мені немає кому барабанити, коли я брешу, — мовила Пеппі. — Я брешу сама собі, і так гарно, що аж приємно слухати, але ніхто мені не приграє на гребінці. Ось недавно я не могла заснути й набрехала собі про теля, яке вміло плести мереживо й лазити по деревах. І уяви собі, що я повірила кожнісінькому слову! Ото була справжня брехня! Та однаково ніхто мені не барабанив.

— Не журися, доню, — сказав капітан Довгапанчоха. — Я тобі побарабаню.

І він виконав для своєї дочки довгий барабанний марш. Пеппі сіла йому на коліна, притулилася замащеним у сажу обличчям до його щоки, і він став такий самий чорний, як і вона.

Анніка сиділа мовчки й про щось думала. Вона не знала, чи годиться сказати про це вголос, та все ж таки зважилася:

— Мама каже, що брехати негарно.

— Яка ж ти дурна, Анніко, — мовив Томмі. — Пеппі бреше не по-справжньому, а так, жартома, вона вигадує щось, як ти цього не розумієш!

Пеппі задумливо глянула на Томмі й сказала:

— Часом ти так мудро міркуєш, що я аж боюся, чи не вийде з тебе великої людини.

Настав вечір. Томмі й Анніці треба було йти додому. Вони провели чудовий день, побачили живого негритянського короля. І, звичайно, раді були, що до Пеппі повернувся батько. А все ж таки… все ж таки…

Коли Томмі й Анніка лежали в ліжках, вони не розмовляли, як бувало досі. В кімнаті панувала тиша. Раптом почулося зітхання. Це не витримав Томмі. За якийсь час знов почулося зітхання. Цього разу зітхнула вже Анніка.

— Ну чого ти там сопеш? — роздратовано запитав Томмі.

Та Анніка не відповіла. Вона вкрилася з головою і заплакала.

ПЕППІ ВЛАШТОВУЄ ПРОЩАЛЬНИЙ БЕНКЕТ

Коли другого ранку Томмі й Анніка зайшли кухонними дверми до вілли «Хованка», по всьому будинку лунало гучне хропіння. Капітан Довгапанчоха ще спав. Але Пеппі вже стояла посеред кухні й робила ранкову гімнастику.

— Ну от, тепер моє майбутнє забезпечене, — сказала вона. — Я стану негритянською принцесою і півроку плаватиму на «Стрибусі» по всіх морях світу. Тато вважає, що коли він півроку добре королюватиме в негрів, то другі півроку вони зможуть обійтися без короля. Адже старому морському вовкові треба час від часу відчути під ногами палубу. Та й про моє виховання він теж мусить подумати. Яка ж з мене вийде морська розбійниця, якщо я весь час житиму в палаці? Тато каже, що так можна зовсім зманіжитися.

— Ти вже ніколи не повернешся сюди? — здавленим голосом запитав Томмі.

— Повернуся, як піду на пенсію, — відповіла Пеппі. — Як матиму десь п'ятдесят чи шістдесят років. Отоді вже ми награємося досхочу!

Ні Томмі, ні Анніку ця обіцянка не втішила.

— Подумати тільки — негритянська принцеса! — замріяно вела далі Пеппі. — Не кожній дитині випадає таке щастя. О, яка я буду гарна! Носитиму золоті кільця у вухах і одне більше — в носі.

— А що ти ще носитимеш? — запитала Анніка.

— Більше нічогісінько, — відповіла Пеппі. — Але я матиму власного негра, який щоранку чорнитиме мене ваксою, щоб я була така чорна, як інші химеряни. Треба тільки виставляти себе ввечері за двері, як виставляють черевики.

Томмі й Анніка спробували уявити собі, який Пеппі матиме вигляд.

— Ти вважаєш, що чорний колір личитиме до твоїх рудих кіс? — несміливо запитала Анніка.

— Побачимо, — відповіла Пеппі. — Та й хіба довго пофарбувати їх у зелений колір? — Вона задумливо зітхнула. — Принцеса Пеппілотта! Яке життя. Який блиск! Як я танцюватиму! Принцеса Пеппілотта танцює при світлі табірного багаття під звуки барабанів! Уявляєте, як дзеленчатиме у мене кільце в носі?

— А коли… коли ти відпливеш? — запитав Томмі. Голос у нього трохи захрип.

— «Стрибуха» здіймається з якоря завтра, — відповіла Пеппі.

Усі троє надовго замовкли. Раптом їм чомусь не стало про що говорити. Та скоро до Пеппі знов вернувся добрий гумор, і вона заявила:

— Але сьогодні я влаштовую у віллі прощальний бенкет. Прощальний бенкет — більше я вам нічого не скажу! Всіх, хто хоче попрощатися зі мною — ласкаво просимо!

Звістка про бенкет миттю поширилася серед дітей маленького містечка.

— Пеппі Довгапанчоха виїздить з містечка і влаштовує прощальний бенкет у віллі «Хованка»! Хто хоче піти на бенкет?

Багато дітей захотіло піти на прощальний бенкет, а саме — тридцять четверо. Томмі й Анніці мама дозволила бути у Пеппі, скільки вони самі захочуть. Бо вона розуміла, що такого дня треба вдовольняти всі забаганки дітей й прощати їм усі їхні примхи.

Томмі й Анніка ніколи не забудуть прощального бенкету в Пеппі. Вечір був на диво теплий і гарний, такий, що про нього кажуть звичайно: «Який чудесний літній вечір!»

В присмерку духмяніли і яскріли троянди в садку Пеппі, таємниче шуміли старі дерева. Все було б таке гарне, якби не… Томмі й Анніка навіть не зважувалися додумати свою думку до кінця.

Діти, йдучи в гості, взяли з собою глиняні свистки і тепер, крокуючи садком, весело свистіли. На чолі колони виступали Томмі й Анніка. Не встигли вони наблизитись до веранди, як відчинилися двері