Читати книгу - "Непокірний трофей, Олена Гуйда"

- Не можу відмовитися, - промовила я в тон йому і, відсторонившись, впевнено попрямувала просто до столу, за яким розмістилися воїни Елехорії. Хтось був мені знайомий, когось я бачила вперше. Один з посланців, кіріос Рамон, чоловік Каталеї. Він буде радий дізнатися, що з нею все гаразд. Ось тільки моє видіння... Каталея вже вибрала своє майбутнє.

Намагалася зловити погляд Джералда, але марно. Він ніби спеціально зосереджено вивчав Вигнанця.

О боги... Мені потрібно повідомити йому, треба якось передати те, що я побачила. Потрібно лише пару миттєвостей наодинці...

- Не думаю, принцеса, що вам тут буде зручно, - перехопивши мою руку вище ліктя, промовив Вигнанець, і якось зовсім вже інтимно обійняв мене за талію, направив в інший бік, де вже сидів за столом рудий воїн, той самий, що привів мене в зал. - Тут краще місце. Хотілося б, щоб всі могли милуватися вашою красою.

Я ледь стрималася, щоб не вирватися. Потрібно зберігати спокій і холоднокровність. Інакше переговори про мир, закінчиться бійнею. Слова Вигнанця - не рекомендація, не прохання, а... наказ. Нагадування, що я невільниця, і не маю права самостійно вирішувати, навіть те, де сидіти за столом. Але я стерплю. Поки стерплю і це. Недовго залишилося.

- Вважаю, що тут вирішуються питання набагато важливіші, ніж милування моєю красою, - все ж не витримала, але покірно попрямувала слідом за варваром, намагаючись зайвий раз не дихати поруч з ним.

- Ну чому ж? - допомагаючи мені присісти поруч з моїм новим вартовим, усміхнувся Вигнанець. - Ці люди в першу чергу прийшли говорити про ваше звільнення.

- Я хочу особисто переконатися в тому, що кірія Адріана в порядку! - пролунав голос Джералда, прорізавши напружене мовчання, немов гострим клинком. А у мене серце підскочило в грудях. Мить, мить, щоб сказати йому про те, що гряде. - Я можу до неї наблизитися?

Рука вигнанця сильніше стиснула мою талію, і я мимоволі кинула на нього обурений погляд. Щось таке промайнуло в його виразі обличчя - страшне напруження, але в наступну мить він відсторонився.

- Будь ласка, - зробив знак рукою і навіть відійшов убік варвар. Але його погляд став уважнішим, пронизливішим, хоч губи продовжували посміхатися. Моторошне поєднання... - Якщо вам це так необхідно!

Вигнанець відійшов до трону і знову розслаблено впав у батькове крісло. А я придушила важке зітхання, відчуваючи, як пальці закололо від передчуття і важливості майбутньої миті. Тільки б вийшло!

Джералд піднявся зі свого місця і не поспішаючи попрямував до мене. Я стиснула тремтячі пальці в кулаки. Як сказати йому? На очах у всіх... Але іншого шансу не буде. Потрібно спробувати сказати, так щоб не зрозумів ніхто, крім нього. Можна спробувати вимовити три слова древньою лертанійською...

Підняла погляд і... обличчя Джералда спотворилося перед очима. По тілу прокотився занадто добре знайоме відчуття, а в наступну мить реальність знову поступилася місце видінню. Місячне світло. Сталевий клинок, спалахнувши у темряві. Те обличчя, від якого мороз по шкірі. Снігова відьма! Серце пропускало удар за ударом. Відчула, як кров відлила від обличчя, губи прокрились в безмовному крику.

Що?! Як?! Як таке можливо?! Цього не може бути!

- Досить, - голос Вигнанця увірвався навіть в видіння. - Кірія Адріана, прошу до столу.

Слова долинали до свідомості, наче крізь товщу води. Шум у вухах, відволікав від розмови, що велася за столом.

Ледве помічаючи, що відбувається навколо, дісталася до відведеного мені місця і опустилася на стілець. Перед очима все ще застигло загострене обличчя відьми.

Але ж Джералду судилося прожити довге життя! Його шлях закінчувався в глибокій старості! Я ясно бачила це! Але зараз... Ні, цього не може бути... майбутнє неможливо змінити. Було неможливо...

І виходить, що... війна не закінчиться зі смертю Вигнанця?!

- ...Король Тобіас готовий заплатити за свою сестру будь-який викуп! - заговорив якийсь воїн з елехорійським гербом на грудях. І ці слова повернули мене до реальності. - Тільки назвіть ціну.

Я мимоволі кинула зосереджений уважний погляд на варвара і навіть затамувала подих. Він глянув на мене, наче мимохіть. Але тут же знову всю увагу повернув посланцям.

- Як ви думаєте, скільки коштує принцеса вашого королівства? - запитав Вигнанець. - Скільки ваш король готовий заплатити за сестру?

Гонець зам'явся. А я стиснула в руках серветку, намагаючись не видати хвилювання.

- Король Тобіас пропонує за сестру п'ять тисяч сріблом, - видавив він. - І можливість спокійно покинути ці землі. Без кровопролиття.

П'ять тисяч... сріблом?! У моїх покоях коштовності коштують дорожче!

- Я вже раз повірив у слова ваших королів, коли вони пропонували мені переговори і обіцяли захист, якщо я не підніму зброї. І що? Пам'ятається, ви були присутні на переговорах, - з часткою хриплого гарчання в голосі процідив Вигнанець, - пам'ятаєте, чим усе обернулося.

Елехорійський воїн різко зблід і опустив погляд. Я напружилася. Що ж там насправді сталося?! Чого я не знаю?!

- Ви розумієте тепер, що я не вірю в обіцянки елехорійських правителів. Щодо викупу... Ви самі як вважаєте, чи достатньо цього срібла? Чи вам зараз так само смішно, як і мені?