Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

— Що? Ви жартуєте? — граф Флурмстей аж сполотнів. — Томас Берет помер дев’ять років тому! Я був на його похороні!

Рада й Альбрехт переглянулися, приголомшені. Відповідь не залишала сумнівів — стало ясно, хто заманив їх у пастку.

— Але ж він казав, що збіднілий дворянин, ваш давній друг... — згадав Альбрехт.

— Ми й справді дружили в дитинстві. — кивнув граф. — Але він помер ще до нашого повстання. Хтось використав його ім’я… Погана людина. А як ви його зустріли?

Рада й Альбрехт знову перекинулися поглядом. Їм не хотілося розповідати правду. Особливо тому, що це потягло б за собою історію з Карбрі — тим самим, хто катував родину графа Хейла.

— Ми просто зустріли його по дорозі сюди. — нарешті сказав Альбрехт. — Сказав, що живе в передмісті Віджио. Але якщо він ошуканець — тепер його там не знайти.

— Вибачте. — м’яко додала Рада. — Ми не хотіли приносити погані новини.

— Нічого. — хмуро відповів граф. — Таких брехунів треба викривати. Я з’ясую, навіщо він це зробив.

«І так ясно навіщо — щоб заплутати нас і заманити в пастку». — майже водночас подумали Рада й Альбрехт.

— Ви не бачили мою маму? — змінила тему Рада. — Вона мала бути десь біля будівництва.

— Бачив. Біля головного входу, буквально кілька хвилин тому.

— Піду знайду її. Ти зі мною? — звернулася Рада до Альбрехта.

— Ні, я заскочу до Мерліна — скажу, що ми вирішили продовжити гастролі.

— Добре. Передай, що ми пробудемо тут ще тиждень.

Попрощавшись, вони розійшлися.

Рада пішла до головного входу. Над ним височів великий годинник, якого не було в її часі — тоді вона ще здивувалася, побачивши його вперше.

Вітер налетів зненацька, змусивши її здригнутись.

«Холодний» — промайнуло в голові.

Зайшовши за ріг, дівчина побачила кількох робітників, які переносили сіру цеглу. Дівчина здивувалася, адже замок був білим!

— Рада, дівчинко моя! — пролунав знайомий голос. — Ось ти де! Я тебе вже шукала!

Рада рвучко повернулась та розпливлася в усмішці.

— Мам, чому деякі цеглини сірі?

— Це... звичайний колір цегли. — розгублено відповіла Канна.

— Але ж замок білий.

Жінка збагнула, про що питає донька.

— Ходімо звідси, тут гамірно. — вона повела дочку до однієї з веж. — Про це розповідають у школі у перший день! Кладка замку зачарована, тому вона має такий колір! — Канна провела пальцем по білій цеглині. — Кожна цеглина оброблена у спеціальному розчині. Завдяки йому колір не потьмяніє. Ще стіни будуть міцнішими, адже захищені магією! Ну, а в основному, це дуже давнє закляття! Якщо кладка замку почне темніти, це віщуватиме лихо! А отже, можна вчасно його запобігти!

— Добре придумано! — Рада тихо розсміялася. — Здається я прослухала першу лекцію у школі.

— Я так і не побачила твого дитинства… — опустила погляд Канна. — І досі не можу пробачити собі, що не намагалася тебе знайти.

— Та не було чого дивитись… — сумно посміхнулась Рада, але раптом схаменулась. — Пробач, мамо. Це не твоя провина. Це прокляття… Те, що ми не бачилися вісімнадцять років, — це дрібниці. Я пережила! Головне, зараз ми разом!

— І я зроблю все, щоб надолужити згаяне. — усміхнулась Катана. — Які у вас далі плани?

— Через тиждень вирушаємо далі.

— Так швидко? Я думала, ви ще трохи побудете з нами…

— До весілля точно повернемось! Я таке не пропущу! — усміхнулась Рада.

Катана глянула на дочку з легкою тривогою.

— Я бачила у якому стані ви приїхали до особняка два дні тому. Що сталося?

— Про що ти? — Рада відвела погляд. — Ми просто втомилися, от і все.

— Не хочеш казати правду?

— Я кажу правду. — зітхнула дівчина, дивлячись на землю. — Так, не хочу…

— Розумію. Твоє право. — м’яко відповіла мати. — Просто мені не спокійно на серці від того, що з вами могло статися щось погане!

— Вже все добре. Мам… — Раді хотілося кинутися матері на шию та розплакатися. Вона вже відкрила рот, щоб розповісти все, але десь поряд пролунали кроки.

До них підійшли Мерлін та Альбрехт.

— Вам ще не набридло їздити герцогством? — засміявся Мерлін. — Хоч і добре, що допомагаєте людям, але чи не забагато пригод?

— Ми вже пообіцяли, що приїдемо. — відповіла Рада. — Та й музика — це наше життя.

— От-от! Я йому те саме казав! — усміхнувся Альбрехт, ставши поруч з нею.

— Але до весілля ви обов'язково маєте приїхати до Заргансу! Жодних відмовок не прийму! — суворо, але з теплом попередив Мерлін.

— Це й не обговорюється! — засміялася Рада. — За цей тиждень ми завершимо всі справи й, мабуть, до кінця літа вже більше нікуди не поїдемо.