Читати книгу - "Вигнання з раю"

В двері зазирнув дядько Обеліск, і Гриша, навіть не перепросивши свого незваного гостя, вискочив до виконавця.

— Ну, що? Були? — пошепки спитав він.

— Був, — переминаючись у тісних черевиках, які взував тільки в сільраді, по селу бігаючи босоніж, сказав дядько Обеліск.

— І що? Пшонь де, в школі?

— А де ж йому бути? Спить під телевізором, хоч ти над ним обеліск водружай.

— Спить? Справді? Ви самі бачили?

— Та сам же.

— І ви переконані, що то він?

— Бачив, як оце вас.

— Пшоня?

— Пшоня ж. Та ви б сказали, то я б його сюди притарабанив, коли треба.

— Ні, не треба. Дякую. Все гаразд.

Гриша знову повернувся до кабінету, знов сподіваючись, що мана щезне і можна буде хіба що згадувати про все, як про безглуздий сон.

Гай-гай! Шпинь сидів на дивані.

— То як, кажете, ваше прізвище? — ще раз перепитав Гриша.

— Шпинь. Невже ніколи не чули? В мене ось повен портфель рекомендацій, грамот, дипломів, відзнак і подяк. Будь ласка!

Він зіскочив з дивана, клацнув замками портфеля і вивалив на стіл перед Гришею справжню скирту паперів, що мали такий вигляд, ніби їх жував цілий коров’ячий комплекс.

— Для підтвердження і ознайомлення, — всідаючись знов на диван, кивнув на папери Шпинь, — сам же я скажу що? В минулому я, так само як і ви, теж механізатор. Не дивуйтеся! Бригадир тракторної бригади. Маю честь. До ваших послуг. Виходить, ми обидва механізатори і обидва працюємо не по спеціальності. Не треба пояснень і виправдань! Сам пережив і знаю. Може, ще й досі був би… Хоча — заслужений відпочинок… Але що таке бригадир тракторної? Пального не привезли, мастила не довезли, три трактори стоять, а запчастин навіть не передбачається… Хто це може витримати? Я не витримав і кинувся в мистецтво. Організував хор механізаторів, розучили три модні, чотири народні і п’ять міжнародних пісень, пошили нам парадні комбінезони, розробили ми процедуру, виступили на огляді самодіяльності — рвонули премію! Тоді вдарилися на олімпіаду — вигризли премію зубами! Після олімпіади на фестиваль — тут уже премію в запеклих боях вивоювали! Еге, сказали в нашому районі, товариша Шпиня треба кидати на культуру! Забрали мене з тракторної бригади — і в райцентр. А що райцентр? Барабана путящого немає, а вже про мідні інструменти для духового оркестру можете й не мріяти. Питаю: як же так? Відповідають: ждемо рознарядки і запланованих поставок. Пояснюю: культура по плану не розвивається. І рознарядки на мистецтво ніхто ніколи не діждеться. Бо що таке культура й мистецтво? Це вознесіння духу! А як розвивається дух? Ніхто цього не може сказати, а я скажу. Він розвивається так: скок-перескок, скок-перескок! Краще перескочити, ніж не доскочити, і краще я тебе перескочу, ніж ти мене. Тому не будемо ждати милостей для нашої культури, а візьмемо їх самі! Що я задумую? Я задумую всесвітній фестиваль мистецтв у нашому районі. Б’ю телеграми президентам. Запрошую, вітаю, обіцяю. Державні діячі, справи не дають їм змоги особисто, але всі відповідають, дякують, бажають, поздоровляють. Наш район гримить, всі обласні асигнування на його благоустрій столиця бере на контроль, мені — сприяння, підтримка, задоволення всіх потреб, побажань і дерзань! Га? Як це вам подобається? Мене запрошують, питають, пропонують. Можна, туди, можна ще он куди, а можна й ще далі. Але я чоловік скромний. В області нема директора театру? Будь ласка, я вас виручу. Очолю вам театр. А що таке очолити? Дивитися, які п’єси ставлять і як актори виголошують зі сцени свої слова? Для цього є головний режисер. А директор відповідає за театр. Я дивлюся на цей театр. Ви думаєте, я його бачу? Так собі: хатка, перед нею — товсті стовпчики, що звуться колонами, є там сеє і теє, колись, може, цього було й досить, але ж не тепер! Не в такий час, дорогі товариші, живемо. Тут треба щось незвичайне. Одним словом, я йду, і куди треба, і кажу те, що треба сказати. А мені відповідають: у мистецтві головне зміст, а не форма, товаришу Шпинь! Після таких слів у чоловіків опускаються руки, і це абсолютно закономірно, але в мене руки не опустилися! — Ентузіазм прибульця не згасав: — Я сів і подумав: що сказали про театр корифеї Станіславський і Немирович-Данченко? Вони сказали: театр починається з вішалки. Прекрасно! Я змобілізовую найкращих столярів і художників з усієї області, і ми робимо вішалку для театру, не вішалку, а монумент, який не влізе навіть у Великий театр! Далі — я їду до лісників і замовляю напиляти товстелезних соснових колод. Напиляно, привезено. Тепер підпираємо цими колодами театр зовні і зсередини, ставимо їх якомога густіше, а перед театром виставляємо свою грандіозну вішалку і запрошуємо в гості самоґо міністра культури республіки. І він приїздить, чемний, культурний. «Друзі мої,— каже всім нам, — для того, щоб розвивати мистецтво…» А я йому: «Театр валиться. Підперли колодами, а то б уже завалився… Вішалку нову спорудили, а вносити в театр боїмося… А з чого починається театр?» Одним словом, що? Гроші одержали, театр збудували, а хто зробив? Шпинь зробив і досягнув! А ви кажете — планова культура! Тепер я дивлюся на ваш Веселоярськ. Чого йому не хватає? Не хватає культури! А хто її сюди може принести? Пояснюю популярно: коли не принесе Шпинь, то не принесе ніхто! Для цього й прибув!

— Самі й прибули? — вдав цікавість Гриша.

— Сам.

— А брата у вас немає?

— Брата? Ні, немає..

— І ніколи не було?

— Не було.

— Дивно, — сказав Гриша. А сам подумав: ну, невже люди обрали його тільки для того, щоб оце він сидів, а йому на голову падали як не Пшоні, то Шпині? І чому він має їх терпіти? Хіба тільки тому, що держава у нас велика, людей багато, автобуси ходять справно, свобода переміщень і пересувань торжествує і нею щедро користуються всілякі нероби, пройдисвіти, ошуканці й просто негідники? Де взявся на його бідну голову цей Шпинь? Приїхав автобусом. Сьогодні автобусом можна проїхати від Бреста до Владивостока. Рейси такі регулярні, що при пересадках навіть часу, не треба гаяти. Сядь і їдь. Сядь і їдь. Чи ти нахабно-агресивний, як Пшонь, а чи слизько-вазеліновий, як Шпинь, може сидіти і їхати.

Гриша підвівся, підійшов до вікна, поманив пальцем Шпиня. Той зіскочив з дивана, зацікавлено присунувся.

— Бачите оту клумбу? — спитав Гриша.

— Хочете пояснити, хто її влаштував?

— Не те. Тут другий поверх, але не високо.