Читати книгу - "Щиголь"

Чи не виписати йому чек за умови, що він залишить її саму? Коли я перебував сам у крамниці холодними вечорами, що тяглися для мене нескінченно, ця думка не йшла мені з голови: п’ятдесят тисяч, якщо ти покинеш її негайно, сто тисяч, якщо пообіцяєш більш ніколи з нею не бачитися. Гроші справді були для нього проблемою; протягом свого візиту він весь час тривожно нишпорив у кишенях, постійно зупинявся біля банкомата, знімаючи по двадцять баксів, — о Боже!

Безнадійно. Та вона ніколи не означатиме для містера музичного бібліотекаря бодай половини того, що означає для мене. Ми належали одне одному; була в цьому якась омріяна правильність, незаперечна магія; думка про неї наповнювала кожен куточок мого розуму, освітлювала такі чудесні простори, про існування яких я навіть не підозрював, панорами, які існували лише в поєднанні з нею. Я знову й знову слухав її улюбленого Арво Пярта, щоб у такий спосіб бути з нею; і їй варто було лише згадати про щойно прочитану книжку, як я жадібно хапався за неї, щоб проникнути в її думки, так би мовити, перетворитися на телепата. Деякі речі, що проходили через крамницю, — піаніно «Плеєл», дивна маленька подряпана російська камея — здавалися мені очевидними символами того життя, яке ми по праву мали б прожити з нею. Я писав їй електронні послання на тридцять сторінок, які стирав, не відсилаючи, натомість дотримувався математичної формули, яку винайшов для того, щоб не виставляти себе надмірним йолопом: мій мейл мав бути на три рядки коротшим, ніж той, який вона надіслала мені, відсилати його слід було, почекавши на день довше від того, скільки я чекав на послання від неї. Іноді в ліжку, скочуючись у просякнуті зітханнями, наркотичні, еротичні мрії, я довго й відверто розмовляв із нею: ми з тобою нерозлучні, уявляв я, як ми кажемо одне одному, тримаючи долоню на щоці другого, нас ніколи ніхто не розлучить. Як маніяк, я зберігав пасмо її волосся кольору осіннього листя, яке дістав зі сміттєвого ящика після того, як вона трохи підстриглась у ванній, — і навіть привласнив її невипрану сорочку, просякнуту вегетаріанським потом, що пахнув сіном.

Але все це було безнадійно. Гірше, ніж безнадійно, — принизливо. Я завжди залишав двері своєї кімнати прочиненими, коли вона приїздила, мовляв, заходь, коли хочеш. Навіть те, як тягла вона свою ногу (наче русалонька, надто тендітна, щоб ходити по суходолу), зводило мене з розуму. Вона була золотою ниткою, потягнутою через усе, лінзою, яка збільшувала красу до такої міри, що весь світ перетворювався в стосунку до неї й тільки до неї. Я двічі намагався поцілувати її: одного разу п’яний у таксі; удруге в аеропорту, в розпачі думаючи про те, що я знову не бачитиму її кілька місяців (а може, й років, хто знає).

— Пробач, — сказав я трохи запізно.

— Усе гаразд.

— Ні, знаєш, я…

— Послухай-но, — лагідна несфокусована усмішка, — ти не переймайся. Але скоро оголосять посадку на мій літак (насправді її мали оголосити не скоро). — Мені пора. Бережи себе, гаразд?

Бережи себе. Де, в біса, вона знайшла цього Еверетта? Можна тільки уявити, яким занудним вона вважала мене, якщо віддала перевагу переді мною цьому млявому слизняку. «Коли-небудь, коли у нас будуть діти…» Хоч він сказав це напівжартома, кров у мене захолола. Він саме й був таким невдахою, який тарабаниться всюди з торбиною підгузків та всілякого дитячого шмоття… Я дорікав собі за те, що не був наполегливішим із нею, хоч насправді куди вже далі без будь-яких заохочень із її боку. Уже й так я потрапив у досить принизливе становище: Гобі ставав дуже тактовним, коли випливало її ім’я, у його голосі відчувалася обережність і осторога. Проте моя туга за нею була наче погана застуда, яка триває роками, попри мою переконаність, що я можу позбутися її за одну мить. Навіть така корова, як місіс Фоґель, могла це бачити. І річ була не в тому, що Піппа мене заохочувала, — навпаки, якби я бодай трохи їй подобався, вона повернулася б до Нью-Йорка, а не залишилася б у Європі після школи; а проте з якоїсь дурної причини я не міг забути про те, як вона подивилася на мене того дня, коли я вперше прийшов до неї і сидів на її ліжку. Згадка про ту дитячу зустріч підтримувала мене роками, це було так, ніби, тужачи за своєю матір’ю, я пригорнувся до неї, немов поранене звірятко, а насправді це зі мною доля зіграла жарт, Піппа була накачана ліками, збита з пантелику через травму голови й готова обняти першого-ліпшого незнайомця, який би до неї підсів.

Свої «пігулкаси», як називав їх Джером, я зберігав у старій коробці з-під тютюну. На мармуровій стільниці дзеркала я розкришив свій давно прихований оксиконтин, розрівняв його на рівні смуги своєю карткою «Крістіз», потім скрутив у трубочку найжорсткішу банкноту з мого гаманця й нахилився над столом, пустивши сльози очікування; гримнув вибух, гіркий смак у задній частині горла, а тоді відчуття полегкості, і я впав на ліжко, коли солодкий поштовх ударив мене просто в серце: чиста втіха, болюча й осяйна, далека від бляшаного передзвону негараздів.

VII

Той вечір, коли я пішов вечеряти до Барбурів, був дощовий і вітряний, вітер дув із такою силою, що я ледве міг утримувати парасолю. На Шостій авеню не було таксі, пішоходи йшли в дощ із похиленими головами й піднятими плечима; на вологій, схожій на бункер платформі метро краплі монотонно капали з бетонної стелі.

Коли я вийшов із метро, Лексингтон-авеню була безлюдна, краплі танцювали і настовбурчувалися, мов голки їжака, на хідниках, рясний дощ, здавалося, увібрав у себе всі звуки на вулицях. Таксі проїздили повз, розбризкуючи навколо себе густі бризки води. За кілька будинків від станції я пірнув у крамничку, щоб купити квітів — три букети лілей, оскільки один був дуже тонким; у маленькій нагрітій крамничці їхні пахощі здалися мені бридкими, і, лише підійшовши до каси, я зрозумів, у чому річ: вони пахли так бридко, нудотно-солодко, як на заупокійній службі по моїй матері. Коли я знову вибіг на вулицю й побіг по залитому водою хіднику до Паркової авеню — хлюпаючи промоклими шкарпетками, відчуваючи на обличчі краплі холодного дощу, — я пожалкував, що купив ці квіти, й хотів уже був викинути їх у смітник, але краплі налітали на мене так різко, що