Читати книгу - "Білі зуби"

Тож питання полягало в тому, який переклад і чому. Чи це мав бути один із не вартих довіри, але чітких перекладів орієнталістів: Палмера (1880), Белла (1937— 1939), Арберрі (1955), Давуда (1956)? Ексцентричний, але поетичний переклад Дж. М. Родвела (1861)? Переклад старого улюбленця, пристрасно відданого наверненого з англікан Махаммеда Мармадука Пікхола (1930)? Чи переклад когось з арабських братів, прозаїчного Шакіра чи вибухового Юсуфа Алі? Цілих п’ять днів вони сперечалися. Коли Міллат зайшов до Кілбурн-Голл увечері, це коло нібито фанатичних фундаменталістів більше нагадувало засідання «Лондонського книжкового огляду».

— Але Девуд важкий! — пристрасно сперечався брат Гіфан, — я вас відсилаю до 52:44: «Навіть, якби вони побачили, що частина неба впала на землю, вони б сказали: це не що інше, ніж скупчення хмар!» Скупчення хмар? Це ж вам не рок-концерт. У Родвела принаймні якось поетичніше, більш подібне на природну арабську: «А побачать вони, як падає півнеба, то скажуть лиш: це затверділа хмара». Півнеба, затверділа — ефект значно більший, нє?

І тут, несміливо, Мо Гусейн-Ішмаель:

— Я просто різник, маю собі крамничку на розі. Я не можу шось особливо тут робити висновки. Але мені дуже подобається оця остання фраза; це Родвел… є… здається, так, Родвел. 52: 49: «І, як сутінок впаде: слав його, коли засяють зорі». Сутінок впаде. Як на мене, це мила фраза. Звучить, як балада Елвіса. Набагато краще, ніж отут, у Пікхола: «І вночі також співай йому славу, і коли зірки зійдуть — теж». Коли сутінок впаде — набагато приємніше.

— І це те, заради чого ми всі тут зібралися? — зарепетував Міллат. — Це для цього ми прийшли до ХВІ? Щоб сидіти і нічого не робити? Не відривати задниці від стільців і гратися словами?

Але план Б був ухвалений, і ось вони бігли через Фінчлі-роуд на Трафальгарську площу, щоб втілити його. І тому Міллат був обкурений. Щоб стало духу зробити щось, крім слів.

— Я твердий, — сказав Міллат Шіві на вухо, розмазуючи слова. — Ми тут саме для цього. Щоб бути твердими. Тому я прийшов у ХВІ. А ти чого сюди прийшов?

Ну, насправді Шіва прийшов у ХВІ з трьох причин. По-перше, бо його вже замучила ця фігня — бути єдиним індусом у ресторані, де працюють самі бенгальські мусульмани. По-друге, начальник внутрішньої охорони у ХВІ перекреслював другого офіціанта в «Палаці». І по-третє, це його вивищувало в очах жінок. Не жінок ХВІ, які, хоч і вродливі, були екстремально цнотливими, але інших жінок, які раніше були у відчаї від його непередбачуваності, а тепер були вражені його новим аскетизмом. Вони обожнювали бороду, терлись сосками об капелюха і говорили Шіві, що в тридцять вісім він, нарешті, перестав бути хлопчиком. Жінок приваблювало те, що він їх відкидав, і чим більше він їм відмовляв, тим більший успіх мав. Звісно, довго Шіва протриматися не міг, і тепер у нього було стільки кицюнь, як ніколи до того. Врешті, Шіва знав, що правди тут не особливо потребують, тому відповів:

— Бо це мій обов’язок.

— Тоді ми з тобою на одній хвилі, брате Шіва, — сказав Міллат і спробував поплескати його по коліні, але схибив. — Питання в чому: ти його виконаєш?

— Сорі, старий, — зауважив Шіва, забираючи Міллатову руку звідти, куди вона впала: з-поміж своїх ніг. — Але, як зважити на твій стан, питання в тому, чи виконаєш його ти.

Оце було питання. Міллат був не зовсім певний, що він зробить щось чи не зробить з того, що буде правильним, і глупим, і добрим, і нікудишнім.

— Мілл, ми затвердили план Б, — наполягав Шіва, спостерігаючи хмарку сумніву на Міллатовому обличчі. — Давай просто виконаємо план Б, окей? Немає жодного сенсу створювати собі проблеми. Старий. Ти такий самий, як твій тато. Класичний Ікбол. Просто не можеш дати собі спокій. Не можеш дати воді текти собі, чи як там нахрін кажуть.

Міллат відвернувся від Шіви і подивився на свої черевики. Спочатку він мав більше впевненості, уявивши собі подорож як холодну пряму стрілу на Джубілі Лайн: Віллесден Грін Чарінг Кросс, жодних пересадок, не так, як оце туди-сюди між станціями; просто пряма лінія на Трафальгар, а потім ескалатором вгору на площу, і обличчя в обличчя із ворогом свого пра-пра-прадіда, Генрі Гейвлоком на його загидженому голубами п’єдесталі. Це надавало йому мужності. Він увійде в інститут Перре з помстою і переосмисленням у серці, і зі славою, і він, і він, і він…

— Здається, — сказав Міллат, — я зараз буду блювати.

— Бейкер-стрит! — вигукнув Абдул-Джіммі. І з непомітною допомогою Шіви Міллат вийшов з вагона і попрямував до потяга на пересадку.

За двадцять хвилин Бейкерлоо Лайн вивела їх на крижану площу. На горизонті — Біг-Бен. На площі — Нельсон. Гейвлок. Напір, Георг IV. Далі — Національна галерея і Св. Мартін. Усі статуї дивляться на годинник.

— Вони обожнюють свої фальшиві ікони в цій країні, — сказав Абдул-Колін зі своєю дивною сумішшю серйозності та іронії, зовсім не зворушений новорічним натовпом, який плювався, танцював і звивався навколо ліхтарів. — От хто мені пояснить, якого дідька англійці будують свої статуї спиною до своєї культури, а обличчям до часу? — він зробив паузу, щоб змерзлі брати ХВІ могли подумати над риторичним питанням. — Бо вони дивляться у майбутнє, щоб забути своє минуле. Інколи мені їх майже шкода, знаєте, — продовжив він, обернувшись і обвівши оком сп’янілий натовп.

— У них немає віри, в цих англійців. Вони вірять в те, що створено людиною, але що створено людиною, людиною і поруйнується. Подивіться на їхню імперію. Це все, що вони мають. Карл II стрит і Саус Африка Гауз, і купа дурнуватих статуй на конях. Сонце встає і сідає раз на дванадцять