Читати книгу - "Білі зуби"

Четвер, 31 грудня 1992, Новий рік

Проблеми на Бейкер-стрит

Не ходять потяги на Джубілі Лайн із Бейкер-стрит

Пасажирам рекомендується пересідати на Метрополітан Лайн на Фінчлі-роуд

або пересідати на Бейкер-стрит на Бакерлоо

Альтернативних автобусних маршрутів не буде

Останній потяг 02.00

Персонал Лондонського метрополітену бажає вам безпечного і щасливого Нового року!

Брати Міллат, Гіфан, Тірон, Мо Гусейн-Ішмаель, Шіва, Абдул-Колін та Абдул-Джіммі стояли, як барани перед новими воротами, посеред станції, а новорічний натовп танцював навколо.

— Супер, — сказав Міллат. — Ну, і шо тепер робити?

— Ти читати не вмієш? — спитав Абдул-Джіммі.

— Ми зробимо те, шо там написано, брати, — сказав Абдул-Колін, обрізаючи будь-які сварки своїм глибоким, заспокійливим баритоном. — Ми пересядемо на Фінчлі-роуд. З волі Аллаха.

Міллат справді не міг прочитати того, що там написано: він обкурився. Був другий день Рамадану, і кожен нерв його тіла лічив хвилини до кінця робочого дня і пішов додому. Але все ж у його мозку залишався якийсь один трудоголік, який товк і товк одну думку: Навіщо? Навіщо ти обкурився, Міллате? Навіщо? Добре питання.

Вчора в полудень він знайшов у шухляді замотану в целофан вісьмушку, яку колись не піднялася рука викинути, і викурив її всю. Частину він викурив просто з вікна своєї спальні. Потім пішов у Гладстон Парк і викурив ще трохи. Більшу частину він викурив на стоянці Віллесденської бібліотеки. А скінчив на гуртожитській кухні такого собі Воррена Чепмена, південноафриканського скейтбордиста, з яким вони колись давно тусувались. І в результаті він зараз був у повному ступорі, він стояв з усіма тут на платформі, а був у такому ступорі, що чув не тільки звуки, а й звуки у звуках, і навіть звуки звуків у звуках. Він чув тупіт мишки, що бігла десь уздовж шпал, на якомусь вищому рівні гармонуючи зі скрипом рейок і спорадичними вдихами старої жінки десь за двадцять футів.

Навіть коли на платформу в’їжджав поїзд, Міллат все ще чув ці звуки. І потім, є такий рівень накуреності, Міллат знав про це, такий супер-пупер рівень накуреності, коли ти досягаєш майже дзен-ясності і виходиш на тамтой бік почуттів з таким ясним розумом, ніби ніколи не запалював першої цигарки. О, як Міллат цього хотів. Він хотів лише, щоб учорашньої трави вистачило на таке. Але її не вистачило.

— Ти нормально, брате Міллат? — спитав Абдул-Колін стурбовано, коли відчинилися двері вагона. — Ти аж позеленів.

— Нормально, нормально, — відповів Міллат і прибрав нормального вигляду, бо травка все-таки — не бухло; як би хріново тобі не було, все ж, добре напружившись, можна зібрати кишки докупи. Щоб довести це самому собі, він помалу, але впевненим кроком пройшов через увесь вагон і сів у самому кінці рядка братів, між Шівою і якимись перезбудженими австралійцями, що їхали на іподром.

Шіва, на відміну від Абдула-Джіммі, добре знав, звідки у кого ноги ростуть, і відрізнив би Міллатову побрехеньку на відстані п’ятдесяти ярдів.

— Міллате, старий, — тихо сказав він, впевнений, що інші його не чують через шум коліс. — Що ти з собою робиш?

Міллат подивився просто перед себе і сказав своєму відображенню в дзеркалі:

— Я готуюсь.

— Отак себе заплутуючи? — засичав Шіва. Він підглянув у ксерокопію сури 52, яку підзабув. — Ти здурів? Тяжко це запам’ятати, якщо ти десь на планеті Марс.

Міллат хитнувся і повернувся до Шіви несподівано різко:

— Я не до того готуюсь. Я готуюсь до дії. Бо ніхто більше цього не зробить. Ми втратимо одну людину, і всі ви зрадите справу. Ви дезертири. Але я витримаю.

Шіва замовк. Міллат натякав на нещодавній «арешт» брата Ібрагіма ад-Діна Шукраллаха за сфабрикованими звинуваченнями в ухиленні від податків і цивільних правопорушеннях. Ніхто не сприйняв це всерйоз, але всі розуміли, що це попередження від метрополітальної поліції про те, що вона пильно стежить за ХВІ. У світлі цього арешту Шіва був першим, хто відмовився від плану А, і одразу за ним це зробили Абдул-Джіммі і Гусейн-Ішмаель, який, попри своє бажання вилити на когось — хоч на когось — свою агресію, мав крамничку і мусив про неї думати. Цілий тиждень брати люто сперечалися (Міллат обстоював план А), але 26-го числа Абдул-Колін, Тірон і, нарешті, Гіфан вирішили, що план А не відповідає таки довгостроковим інтересам ХВІ. Вони не могли потрапити у в’язницю, якщо вони не певні, що ХВІ має достойних лідерів їм на заміну. Тож план А відмінили. Нашвидкуруч був викроєний план Б. План Б передбачав, що сім представників ХВІ вишикуються в центрі Маркусової прес-конференції і цитуватимуть 52-гу суру «Гора» спочатку арабською (це зробить сам Абдул-Колін), а потім — англійською. Міллата нудило від плану Б.

— І шо це таке? Ви збираєтесь читати йому? Це — кара?

Що сталося з помстою? Що сталося з карою, з джихадом?

— Ти вважаєш, — спокійно спитав Абдул-Колін, — що слова Аллаха, даного пророку Мухаммеду, — Салла Аллах Аллахі Ва Салам — не достатньо?

Ну, ні. І хоч Міллатові блювати хотілось, він мусив поступитися. На місце питань честі, пожертви, обов’язку, життєвих питань, які довго леліялися клановими розборками і заради яких Міллат, власне, і долучився до ХВІ — на їхнє місце було поставлене питання перекладу. Усі погодилися, що жоден переклад Корану не може бути достовірним Божим словом,