Читати книгу - "В твоїх руках не страшно, Ольга Островська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я нічого не бачу. Тільки чую голос. Голос, який ненавиджу всіма фібрами душі. Голос, якому маю чинити опір.
О боги, ні! Знову. Це… Танрагос. Він знайшов мене? Дізнався про мене?
− Ти моя! Моя, сучка вухаста. Як ти посміла померти? Як посміла втекти від мене? Покинути мене? – хрипкий божевільний рик гострим ножем жаху розтинає мої груди, наповнюючи крижаною чорнотою.
Цей страх до кінця не витравити. Він надто довго був частиною мене. Він, як та зараза, що випалює кров. Навіть після зцілення тіло пам'ятає.
– Я ж так кохаю тебе, моя солодка покірна дівчинка, моя маленька холодна погань, – бурмоче п'яно Танрагос. І крім його слів я починаю розрізняти звуки кроків, що човгають по камінню, відлунюючи навколо. Він кудись іде. Куди він іде? Невже за мною?
Варто про це подумати, і з'являється крихітна іскра світла. Прокліпавшись, я розумію, що це магічний світлячок. Дуже слабкий. Тремтливий. Наче той, хто його створив, не здатний навіть у цю іскорку вкласти достатньо сили.
І кроки. Вони такі гучні. Світло танцює перед очима, наче мене хитає.
Де я? Що відбувається? Це місце здається мені знайомим. Це… королівський склеп. Тут похована мати Торі, королева Санорія.
Я бачу, як чоловіча рука штовхає двері до цього склепу. І в темному кам'яному приміщенні спалахують магічні світильники, освітлюючи мармурові саркофаги, в яких спочивають всі члени королівської сім'ї.
Свідомість заволікає на мить каламутною пеленою, і кут мого зору зміщується. Тепер я бачу самого Танрагоса. Змарнілого, постарілого, сивого і сірого, з в'ялою шкірою, з затьмареним божевільним поглядом і скорботно-злісною гримасою на обличчі.
Він, не помічаючи мене, підходить до одного із саркофагів. Нового. Я не пригадую такого. Він дуже гарний, висічений з блідо-рожевого мармуру, прикрашений золотими квітами.
Король Аделхея проводить тремтячою рукою по його поверхні. І плаче. Гірко. П'яно. Оплакує… мене?
– Дівчинко моя, кохана. Навіщо ти пішла від мене? Навіщо? Я ж тебе так кохав! Ненавиджу тебе! Ненавиджу! Ти зачарувала мене. Вкрала душу, відьма проклята! − Танрагос ніжно гладить світлий мармур. Впускає на нього голову, здригаючись у риданнях і обіймаючи кам'яний прихисток його королеви. І тут же в шаленій люті б'є кулаками. Знову і знову. Розбиваючи їх у кров.
Дихання спирає. Я не хочу цього бачити. Не хочу! Мені страшно до нудоти. Гидко так, що ось-ось виверне. Навіщо він зі мною стався? Навіщо я трапилась із ним?
Усіма силами своєї душі я сахаюсь від жахливої у своїй божевільній агонії картини. З усіх сил намагаюся вислизнути звідси, поки він не відчув моєї присутності. Як я тут опинилася? Чому? Я маю бути поряд з Аєданом.
І лише тепер згадую, чому це бачу. Це видіння Кахін. І я маю його додивитися до кінця.
Я мушу знати, навіщо Кахін мені це показує.
Спостерігаючи, як біснується над похованою Малвайн мій колишній чоловік, лаючи мене на всі заставки, тут же каючись й освідчуючись у своїй хворій вічній любові, я на коротку мить навіть починаю відчувати до нього жалість. І провину. Може… може, саме одержимість мною зробила з нього чудовисько? Може, якби мене не було… була б жива мама Торі? І моя?
Але все це вилітає з моєї голови, коли він упирається обома руками в кришку саркофага і починає її штовхати.
Ні! Ні! Ні! Ні-і-і-і!
Він не посміє так осквернити місце поховання! Не наважиться накликати на себе прокляття Маоха. Навіть у страшному сні мені не могло примаритися, що труну похованої королеви розкриють.
Там не я.
Він дізнається, зрозуміє.
А я ніяк не можу перешкодити йому, тільки дивитись.
І саме він робить. Пихкаючи, сопучи й вивергаючи брудну лайку, Танрагос ще й ще штовхає важку кам'яну кришку, запечатану ритуальними рунами поховання, поки та не піддається, трохи зсуваючись. З радісним і вже зовсім нелюдським гарчанням цей безумець подвоює зусилля і врешті-решт добивається свого. Кришка з гуркотом падає на підлогу, розколюючись надвоє.
– Ну от ми й знову разом, моя Аміннаріель, – бурмоче божевільний король, схиляючись над відкритим саркофагом. Тягне руки... І застигає, здивовано витріщаючись на жінку, що лежить там. На Малвайн, з якої вже спала моя личина.
Обличчя Танрагоса поступово чорніє, ще більше спотворюючись твариною люттю. І такою пекучою ненавистю, що в мене кишки у вузол зав'язуються.
− Уб'ю погань! Знайду і вб'ю! − гарчить він, бризкаючи слиною, тремтячи в припадку сказу.
У паніці я сіпаюся назад, і цього разу в мене нарешті виходить вирватися з цього жахливого видіння. Але замість того, щоб прокинутися в лісі біля озера та водоспаду, я опиняюся у своїх колишніх покоях. І тут панує повний погром, вчинений геть збожеволілим королем.
Який у цей момент зайнятий тим, що обшукує мої скрині. І знову бурмоче щось, ніби зі мною розмовляє.
− Ні, ні ти не могла сама втекти. Не могла. Тобі допомогли. Хто? Хто тобі допоміг? Усіх страчу. Хто допоміг? Га? Хто допоміг, дружино моя віроломна? Торі? Вона, чи не так? Вона допомогла? Знайшла, як прив'язку зняти? Покараю гадину малолітню. Шкуру спущу.
У двері хтось стукає. Заходить Калваг.
− Ваша величність, ваш син... Лікар каже, що не протягне до ранку. Принц дуже слабий.
− Лікаря стратити. До Осіана пристав когось кращого. Від подряпини не вмирають, − гаркає Танрагос.
– Якби ж від подряпини… – бурмоче собі під ніс його вірний пес.
− Що ти сказав?! − розвертається до вояка король.
− Сказав, буде зроблено, ваша величність, − витягується в струнку Калваг.
Божевільний король підозріло примружується, буравлячи того важким поглядом, що обіцяє швидку розправу. І Калваг нервово глитає, застигаючи з шанобливим виразом на обличчі. Так минає кілька секунд. Та схоже, Танрагоса улесливий вигляд начальника гвардії зрештою задовольняє. Мабуть тому, що його явно набагато більше хвилюють інші питання.
– Опитай усіх у палаці. Моя дружина втекла. Потрібно її знайти, – наказує, повертаючись до обшуку моїх колись особистих речей.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В твоїх руках не страшно, Ольга Островська», після закриття браузера.