Читати книгу - "Крістіна"

головним в’їздом. Таблички, пригвинчені до воріт, були тими самими, що й того давно минулого серпневого вечора, коли Арні вперше привіз сюди Крістіну — «ЗАОЩАДЖУЙТЕ! ВАШЕ НОУ-ХАУ, НАШІ ІНСТРУМЕНТИ!», «Місце в гаражі потижнево, помісячно чи річно» і «СИГНАЛЬ — ЗАЇДЕШ». Проте єдина табличка, яка тепер мала бодай якесь значення, була новою й тулилася в темному вікні контори. «ЗАЧИНЕНО ДО ПОДАЛЬШИХ РОЗПОРЯДЖЕНЬ». В одному кутку засніженого майданчика перед гаражем стояв старий пом’ятий «мустанг», один із тих неповоротких громил з 1960-х. Тепер він мовчав, нахнюпившись, під сніговим саваном.

— Страшно тут, — тихим голосом сказала Лі.

— А то. Ще й як. — Я віддав їй дублікати ключів, які вранці зробив у «Вестерн Авто». — Один з них підійде.

Лі взяла ключі, вилізла з ваговоза й пішла до воріт. Поки вона вовтузилася з замком, я поглядав в обидва дзеркала заднього огляду, але нічиєї небажаної уваги ми поки що не привертали. Гадаю, коли бачиш такий великий помітний транспортний засіб, то вмикається якийсь психологічний механізм — тобі стає важче підозрювати якусь підпільну чи незаконну діяльність.

Раптом Лі з силою смикнула ворота, підвелася, потягла ще раз, а потім повернулася до вантажівки.

— Ключ прокрутився, але я не можу їх підняти, — повідомила вона. — По-моєму, вони до землі примерзли.

«Супер, — подумав я. — Прекрасно. Ніхто й не казав, що буде легко».

— Деннісе, мені так шкода, — прочитавши емоції на моєму обличчі, сказала Лі.

— Та ні, все нормально, — відчинивши дверцята, я знову виконав свій номер із кумедним сповзанням додолу.

— Обережно, — занепокоєно попередила Лі. Вона йшла, обіймаючи мене за стан, поки я повільно милицював крізь сніг до воріт. — Не забувай про ногу.

— Так, матусю, — підсміюючись, сказав їй я. Уже біля воріт я став до них боком, щоб мати змогу нахилитися праворуч і не навантажувати хвору ногу. Перехилений у снігу, з лівою ногою в повітрі, ліва рука тримається за милиці, права — за ручку підіймання воріт… вигляд у мене, певно, був як у циркового акробата. Я потягнув і відчув, що ворота трохи піддаються… але не зовсім. Лі мала рацію, до землі вони примерзли добряче. Чутно було, як потріскує лід.

— Хапайся й допомагай, — сказав я.

Лі поклала обидві долоні на мою праву руку, й ми потягли разом. Потріскування стало трохи гучнішим, проте впертий лід усе одно не відпускав основи воріт.

— Майже подужали, — сказав я. Права нога неприємно щеміла, по щоках заструменів піт. — Я рахуватиму. На рахунок «три» вкладай усю силу. Зрозуміла?

— Так.

— Раз… два… три!

Ворота вискочили з крижаного полону, і це сталося раптово, з абсурдною вбивчою легкістю. Вони злетіли догори на своїх напрямних, і мене гойднуло назад, а милиці розлетілися. Ліва нога підігнулася піді мною, і я впав на неї. Глибокий сніг трохи пом’якшив падіння, та все одно біль прошив мене сріблястою блискавкою, що пробіглася від стегна до скронь і назад, донизу. Я зціпив зуби, тамуючи крик, заледве стримуючи його, і тут у сніг біля мене впала навколішки Лі. Вона обійняла мене за плечі.

— Деннісе? Як ти?

— Поможи встати.

Тягнути довелося їй, і ми обоє засапалися, наче бігуни на дистанції, поки я знову зіп’явся на ноги, спираючись на милиці. Тепер вони дуже були мені потрібні. Ліва нога агонізувала.

— Деннісе, ти не зможеш витискати зчеплення в тій вантажівці…

— Зможу. Лі, допоможи мені залізти в кабіну.

— Ти блідий, наче привид. Я думаю, треба їхати до лікаря.

— Ні. Допоможи залізти.

— Деннісе…

— Лі, допоможи мені залізти!

Дюйм за дюймом пробираючись крізь сніг до Петунії, ми залишали позад себе плутані тривожні сліди. Я вхопився за кермо й підтягнувся на руках, немічно шарпаючись об підніжку правою ногою… та все одно врешті-решт Лі довелося стати позаду, підперти мій тухес обома руками й підштовхнути. За кермо Петунії я виліз, тремтячи, знемагаючи від болю, весь розпашілий. Сорочка була мокра від талого снігу й поту. До того дня в січні 1979-го я й не підозрював, скільки поту може з тебе витиснути біль.

Я спробував натиснути на педаль зчеплення лівою ногою, і знову спалахнула та срібляста блискавка болю, змушуючи мене закинути назад голову й скреготати зубами, поки трохи не вщухло.

— Деннісе, я піду пошукаю телефон і викличу лікаря. — Її обличчя було білим і переляканим. — Ти знову її зламав? Коли падав?

— Я не знаю, — відповів я. — Але так не можна, Лі. Якщо ми не покінчимо з нею зараз, то наступними будуть твої батьки чи мої. Ти ж знаєш. Лебей не зупиниться. У нього добре розвинена жага до помсти. Ми не можемо зараз усе припинити.

— Але ти не зможеш вести! — жалібно проквилила Лі. Дивлячись знизу вгору, у кабіну, на мене, вона плакала. Капюшон її парки сповз під час нашої спільної боротьби за підняття мене у крісло водія, де я тепер царственно сидів у всій своїй величній непридатності. У темно-білявому волоссі Лі зблискував розсип сніжинок.

— Зайди в гараж, — сказав я. — Подивись, чи є там якась мітла або довгий шматок дерева.

— І що це дасть? — спитала вона й розплакалася ще дужче.

— Просто знайди, тоді побачимо.

Вона зайшла в темну пащу відчиненого гаража і щезла з очей. Я тримався за ногу і змагався з жахом. Якщо я знову зламав ногу, то є всі шанси, що доведеться ходити з опорним протезом до кінця життя. Тобто не так уже й довго, якщо ми не зупинимо Крістіну. Чудова підбадьорлива думка.

Лі повернулася з мітлою.

— Така підійде? — спитала вона.

— Щоб заїхати всередину — так. А там побачимо, чи нема чогось ліпшого.

Держак був таким, що відкручується. Узявшись за нього, я відгвинтив наконечник зі щетиною й викинув його. А потім, тримаючи лівою рукою при боці (лише ще одна клята милиця), натиснув на педаль зчеплення. Держак протримався кілька секунд, але зісковзнув. Педаль спружинила догори. Верхівка держака ледве не вперіщила мене в зуби. Молодчина, Ґілдер, що сказати. Але штука придатна.

— Що ж, залазь, — сказав я.

— Деннісе, ти впевнений?

— Наскільки це можливо.

Лі трохи вагалася, це було видно з її погляду. Та потім кивнула.

— Добре.

Вона обійшла вантажівку й вилізла на сидіння пасажира. Я пристукнув свої дверцята, витиснув зчеплення Петунії держаком мітли й увімкнув першу передачу. Уже до половини відпустив зчеплення, Петунія тільки почала котити вперед, коли держак знову зіскочив з педалі. Асенізатор карколомними ривками помчав у гараж Дарнелла, я вдарив правою ногою по гальмах, і машина стала на місці. Ми майже заїхали всередину.

— Лі, потрібне щось із ширшою основою, — сказав я. —