Читати книгу - "Яр"

— Є...

То була Паша, і він поспитав удруге:

— Оленка де?

— Нема... в Германію забрали.

Максим притулився до одвірка.

— Забрали, дьо-одьку! — вихопився десь із темряви Антось. — Бо-отка з мо-омкою не було, а їх прийшло двоє німців і поліцо-ой, і забро-оли...

— Ви Антона не бачили? — проказала Паша.

Максимові зараз найменше хотілося бачити саме Антона, він, і досі відхекуючись, одповів:

— Ні не бачив.

— Значить, ви розминулися... Він побіг до вас.

— Угу...

Максим не слухав Паші, лише відчинив спиною двері й поволі вийшов. У скронях стукало, поболювала голова. Два німці й поліцай... Два німці й поліцай... Чи випустили б Оленку, якби він сказав, що вона — його наречена? Кров у вухах майже відчутно переливалася й шуміла. Напевно б випустили, напевно б... І її, і Марію. Максим став і здивовано обзирнувся. Ноги підсвідомо понесли його до центру. Він звернув у вуличку й подався туди, де під розчахнутим дубом чекали. Справа ж не тільки в них, не тільки в Оленці та Марії.

Навпроти йшов Антін.

— Це ти?

Хлопець зупинився, мовчки дивлячись на Яголу.

— Куди ти йдеш? — спитав Ягола.

— А що?

— Оленка...

— Знаю!

Він обминув Антона й зірвався підтюпцем.

— Зажди! Чув?..

Та Максим пустився ще дужче. Коли Черкаси лишилися позаду, він оглянувсь. Антін майже наздогнав його. Дочекавшись, поки той підбіжить, Максим грубо крикнув йому:

— Вертайся!

Ягола підступив і взяв його за поли:

— Чуєш? Ти ж можеш... Ти ж Оленку... Ходьом удвох!

— Вертай, кажу! — гаркнув Максим знетямлено.

І, доки Антін опам'ятався, він зник за рогом останньої вулички. Сніг пішов мокрий і лапатий.

Біля розколеного блискавкою дуба, що ріс над самим яром, видніла ціла юрба людей. Максим наблизився до них. Олег був уже там.

— Добре, що тебе Костюк повідомив, куди йти, — сказав він.

А хлопець не знати навіщо почав лічити людей під розчахнутим дубом: троє та двоє — п'ять, та троє й троє — одинадцятеро, та ще чотири, та їх із Олегом двоє...

— Ще немає Костюка.

— А-а.

Максим думав, чи сказати йому за Оленку та Марію. Мабуть, не треба нічого казати, вирішив він.

— У Костюка буде душ десять, а може, й менше.

Люди під дубом були, як і він, у кухвайках і старих піджаках. Дехто тримав за плечем карабін, дехто повісив на шию по німецькому автоматові. Іншого не можна було розібрати в темряві. Максим сказав:

— І Марію забрали.

Олег Попович хитнув у його бік, неначе хотів підступити, але закляк.

— І Марію, й Оленку.

За годину надійшла група Костюка. Усі, крім нього, були у формі української поліції, а двоє навіть у німецькій. Максим перелічив — ще семеро. Попович підійшов до нього й узяв за плечі:

— Кажи тепер, Нетреба.

Максим почав викладати свій план загонові. Люди слухали уважно, тільки в кінці Костюк уточнив:

— У конвої самі німці?

— Самі німці, — відповів Максим.

Морозу здавалося не більше двох-трьох градусів, але вітер понад яром вільно гуляв, і Максимові стало холодно. То було після біганини, і він почав тупцювати на місці, щоб розігнати кров.

— О котрій має рушити поїзд? — поспитав Олег.

— Не знаю, — сказав Максим. — Цієї ночі...

— Хто тут із наших на станції працює? — притишено гукнув Олег.

— Я, — озвався чийсь голос.

— А ти не знаєш коли?

— Нє-е, нам такого не кажуть.

— А які поїзди будуть, крім цього?

— Регулярних — два товарняки туди й три сюди.

— До ранку?

— Еге.

Попович замислився. Сюди три — і не вгадаєш, котрий з них той. Про це саме подумалось і Максимові. Він запропонував лишити неподалік містечка одного спостерігача: коли потрібний поїзд проїде, хай подасть сигнал.

Думка сподобалась, але виникла інша проблема: як сигналізувати?

Котрийсь Костюків хлопець вигукнув:

— А ось як!

І підняв над головою повну пляшку.

— Бензин? — спитав Олег.

— Горюча смєсь, — відповів Костюків хлопець.

— А як не видно буде? Сніг...

— То поставте ще одного, трохи ближче...

На тому й погодилися. Попович тільки звідався:

— Скільки туди кілометрів буде?

— Верстов з вісім, — сказав хрипким голосом Костюк.

— Тоді рушаймо.

Люди потопталися, і хтось рушив першим.

— В один слід! В один слід! — скомандував Костюк, і всі виструнчились довгою вервечкою, намагаючись не толочити зайвого снігу. Максим ішов останнім, але за хвилину до нього прилаштувався здоровенний чолов'яга в битих валянках. То був Романенко. Максим глянув на