Читати книгу - "Яр"

Той упустив шкло на стіл, і воно розсипалося.

— Ат! — махнув він сердито рукою й пішов до дверей.

Максим вискочив за ним. Вони йшли вуличкою до центру, випереджаючи один одного, і Максим досі не знав, що Попович робитиме.

— Знаєш, де живе Костюк? — запитав Попович..

— За собором.

Вони поставали.

— Він зараз не в наряді?

Максим повагався:

— Наче ні...

— Біжи до нього й скажи йому... Скажеш одне слово: «Йдіть, вас кум кличе». Він знає де й що.

На розі вони розійшлися в різні боки, і Максим подумав, що то ж не одне слово, а цілих чотири, але щосили налягав на ноги. У старій хаті за собором, де жив дяк, світилось лише одне вікно. Максим постукав, обізвався жіночий голос:

— Хто там?

— Костюк тут живе?

— Спить.

— Нехай устане!

За вікном утихло, тоді рипнули двері, і на порозі з'явилася жіноча постать:

— Уходьте.

Максим нахилив голову, щоб не вдаритись об низький одвірок. У хаті пахло прісним хлібом і ладаном.

— Он туди-го, — показала жінка на внутрішні двері. Максим тільки тепер помітив, що вона в спідній сорочці, і впірнув у дверці. Костюк поночі натягав чоботи й сопів.

— Кум кличе, — просичав йому на вухо Максим.

— Га? — відгукнувся Костюк.

— Кум! Кум кличе.

— Мене?

— Ти що: спиш? — вигукнув Максим і знову повторив: — Ідіть, вас кум кличе.

— А-а, — прохрипів Костюк; — А то каже...

Максимові й на думку не спадало, що пароль належить вимовляти слово в слово. Костюк ураз неначе прокинувся й за хвилину був готовий.

— Зачиняйся, — кинув він до хазяйки, яка сиділа коло столу при каганці, напнувши на білу сорочку шаль.

— Хіба дяка нема? — хтозна й нащо спитав Максим.

— А тобі треба дяк? — огризнувся поліцай. — Мені й дячихи хвата.

Вони пройшли ще метрів із двадцять, і Максим знову спитав:

— А мені ж куди?

Йому тільки допіру згадалося, що не домовивсь із Олегом про найголовніше.

— То чи я знаю, куди тобі? Ходім разом...

Хлопець глянув на нього. Костюк був у кухвайці й валянках, на голові плескатіла каплавуха шапка: одне вухо відкопилилося вбік і кивало за кожним кроком. Максим поторкав себе за поли — куди ж у цій новісінькій офіцерській формі? Він сказав:

— Треба перевдягтись...

— Давай, — одповів Костюк. — Сходимося коло розчахнутого дуба над яром. Знаєш, де?

Максим кивнув і подався підтюпцем. Падав м'який тихий сніжок, і чоботи ступали неначе у ваті. Вікна вже було взято на прогоничі, і хлопець заглянув у свою шпаринку. Батько сидів коло каганця й читав Біблію, мати вешталася по хаті. Він постукав, мати одчинила.

— Добрий вечір.

Старі відповіли.

— А де ж... Марія?

Глухий біль стиснув серце неприємним передчуттям. Але мати сказала:

— У Литвинців. Пішла до їх, кликали пошить кохту.

— Давно пішла?

— Та поснідала та й...

Максим зиркнув на батька, старий незворушно водив пальцем по рядках жовтої сторінки й ворушив губами. Ліва рука лежала поряд із книжкою, мов дитяча лялька в синьому сповитку.

— А ви цілий день отут-о?

— Авжеж, куди його в неділю. Думали на базарь, а тоді передумали. Цілий день і виседіли...

Максим заходився швидко перевдягатись у ваткові штани та батькову кухвайку. Руки тремтіли, і гудзики ніяк не хотіли застібатися. Він дістав пістолета з кобури, що разом із мундиром висіла на гаку біля дверей, по тому вклав його назад і поза столом підійшов до ікони Богоматері з немовлям. Максим бачив, як старий завмер і наслухає, але мовчки дістав звідти важку ганчірку й із усім гамузом поклав собі за пазуху. Мати в цей час виходила з хати й, певно, не бачила нічого цього. Максим вийшов насеред хати й сказав:

— Не ждіть, лягайте.

— Вп'ять на всю ніч, Максимочку?

Але він мовчки відчинив двері, й пірнув у темряву. Значить, і Марія, подумав Максим. Невже нікому й на думку не спадало, що вона моя сестра? Утім, серед поліцаїв багато сторонських, могли й не знати, а німцям од того й потилиця не засвербить... Невже й Марію?..

Максим став, як укопаний. На думку спало негайно податися до комендатури й визволити сестру. На нього зважать, обов'язково зважать, він таки не проста собі людина...

Тоді він подумав: а як же інші?

І раптом нова гадка впекла його за серце: Оленка! Досі Максим якось неначе забував, що вона теж підвладна загальному лихові, а тепер аж у грудях заболіло: може, й Оленку забрали?

Давши доброго гака, хлопець погнав на Черкаси. І що далі біг, то дужче хвилювався. Ворота в Ягол були розчинені навстіж, і це чомусь боляче шпигонуло Максима. Не зважаючи на ранній час, хата спала всіма вікнами. Хлопець із розгону штовхнув двері — вони були відчинені, од Оленчиної кімнати — теж. Максим став і, хекаючи, спитав:

—