Читати книгу - "Яр"

нікчемної дикої тундри, непролазних боліт і неймовірної пустки, уявив собі нас трьох мовби збоку й здалеку й удруге жахнувся, бо ми були трьома піщинками в мерзлій пустелі, трьома бадилинками, що гинуть від холоду й голоду, трьома комашинами, яких підхопила хурделиця й понесла, закрутила в смертному вихорі. Чи міг я тоді й подумати, що з нас трьох лише я зумію вирватися з тієї крижаної, забутої Богом і чортом пустки, лишивши у вічній мерзлоті обох моїх найближчих друзів-побратимів?.. Розділ двадцятий

Вийшовши від Олега, Максим сів у своєму кабінеті й віддався на поталу думкам. Йому вже давно не було так приємно і радісно. Пощастило врятувати од відправки до Німеччини добру сотню молодих українців і українок, і він тоді сказав Олегові: головне — дія та її наслідки, а не балаканина в чотирьох стінах. І так воно й мусило бути, бо ми звітуємо перед своїм народом не самими лише словами.

У такому настрої й застав його Афіноґен Горобцов. Максим сподівався від Афіноґена чого завгодно, тільки не рожевих усмішок, та шеф поліції раптом сказав:

— Порядок, Максим Архипович!

І навіть жодного разу в нього не сприснула щелепа. «Отже, вона в нього стрибає тільки тоді, коли Афіноґен хвилюється, — сам собі сказав Максим і подумав: — що ж він має на увазі?» Максим і задав йому таке дурне запитання. Може, комендант зглянувся й не виніс догани? Та Афіноґен підійшов до Максима й якось ніби аж зверхньо, чого досі не було, поплескав його по спині:

— Мы выполнили приказ гебитскомиссара, Максим Архипович.

Зміст не відразу дійшов до Максима. Його знову замуляло те слово «наказ», і він спробував проаналізувати причину цього. То було вже вдруге — і ніяк не міг дати собі ради: чого воно так бентежить душу? Афіноґен стомлено сів на стілець і випростав ноги аж з-під столу, схожий на цілком задоволеного собою боксера.

— Хотели перехитрить нас, — озвався він трохи згодом, і Максим знову подумав: кого має на увазі Афіноґен? — Мы разбились на группки — два немца и один наш — и пошли по домам. И насобирали еще больше, чем требовал циркуляр гебитскомиссара.

Афіноґен позіхнув і назвав цифру, від якої Максимові в грудях похололо:

— Сто семьдесят восемь душ. И все один к одному.

— Сто сімдесят вісім? — не міг утриматися Максим.

— Ага. Моя идея, — скромно схилив очі додолу начальник поліції. — Комендант грозился: я тебе то, я тебе сё, я тебя к стенке... А потом еще и за ручку...

Афіноґен хихикнув і вдруге позіхнув.

— И знаєте что, Максим Архипович? Семьдесят яровчан, а сто восемь и из города, и из Киева, ну откуда хотите. В гости, говорят, приехали, менять.

Він устав, потягся, піднявши руки догори, аж суглоби хруснули, і почав одягатися.

— После работы не грех и домой. Да и вы, Максим Архипович, не засиживайтесь. Оно то туда, то сюда — человек за день так убегается, что будь здоров. Немцы сами будут конвоировать завербованных. Ну, всего!

І вийшов.

Максим вибіг майже за ним. У коридорах ще вештались люди, робочий день не скінчився. Та кабінет Олегів був зачинений. Максим заглянув до Ганни Базилевич. Пані Ганна, яка стояла спиною до дверей, повільно обернулася.

— Драстуй, Максиме.

— Ти Олега не бачила? — навіть не привітався хлопець.

Жінка зітхнула:

— Пішов додому. Не зайдеш?..

Максим грюкнув дверима й вибіг на вулицю. Тоді згадав, що лишив кабінет незамкнений, повернувся, замкнув і знову вибіг. Небо вже темніло, хмари стояли низько, майже торкаючись верхівок дерев. Нехтуючи всілякою обережністю, Максим майже побіг до Поповича. Проте, того й удома не було — ще не приходив, бо тоненький шар снігу на порозі лежав недоторканий. Максим у розпачі взявся за голову. Що ж робити? Що робити? — подумав він, — дорога кожна хвилина. Максим вибіг за хвіртку й зіткнувся з Олегом.

— Слухайте, — схопив він його за вилоги пальта. — Де вас носить бенеря? Трапилося лихо!

— Твої постійні шарпання починають набридати, Нетреба. Що знову сталось?

Максим розповів йому в двох словах.

— Коли?!.. Коли ж вони встигли? — мало не крикнув Олег.

Він потяг Максима до хати. Але в хаті раптом сів і безвільно звісив руки між коліньми.

— Чого ж ви сидите, Олегу?

Той підвів на нього здивовані очі:

— А що ж мені робити? Навстоячки легше? Що робити?

— Діяти! Щось метикувати. Ви ж казали, що маєте цілий загін. Чого ж тепер...

Олег пильно подивився на нього.

— Ти думаєш... ми зможемо? Комендатуру?.. Ти здурів!

— До чого тут комендатура! — закричав Максим.

— А як же? Викрити себе з головою, а тоді в ліс?

— Дурниці! Скликайте загін, Олегу. Ви сьогодні схожий на розпарену ганчірку.

Олег почервонів.

— За скільки можете зібрати?

— А ти нарешті втаємничиш у свої плани? — Олег мало не казився, і Максим подумав, що й справді, мабуть, поводить себе, мов останній дурень. Він узявся в руки й розповів Олегові про свої плани. Олег слухав і тільки нервово совався на стільці. У кімнаті стало зовсім темно. Він устав і заходився обережно протирати надбите лампове шкло.

— Не треба, чуєте, Олегу! Нема часу.