Читати книгу - "Українське письменство"

Та не назвав свого тирана батьком, А деспотом всесвітнім і прокляв, Усім богам віщуючи погибель. — Я в слід його піду».

Давніші прометеївські тиради розгортаються таким чином в цілу релігію прометеїзму, що протиставляє християнському лицемірному опортунізму бунтарство, покорі — гордість, авторитету громади — сміливу людську індивідуальність.

Той самий конфлікт межи громадянством і одиницею бачимо і в другій пізнішій драмі — «У пущі». І тут Леся Українка так само воює во ім’я прометеїзму з християнською покорою, владою громади (общини), з цілим християнським світоглядом. Перед нами праліси Америки на початках XVII віку і гурт вигнаних з Англії кальвіністів-пуритан, що хотять на нових місцях відродити стару християнську громаду. Разом з громадою приїздить в Америку молодий і талановитий скульптор Річард Айрон. Духовно чужий своїм кревним, вихований під небом Італії, на найкращих зразках античного — поганського — мистецтва, він порішив розділити участь своїх родичів-пуритан: йому здалося, що високе піднесення, яке керує їх вчинками, одухотворить і його технічно високу вмілість. Але пуританам не треба Річардового мистецтва: вони ненавидять всяку подобу ідолів, вони вимагають од Річарда покори авторитету пастора і громади, забирають його віск на свічі для дому молитви, розбивають його твори, озброюють проти нього його друзів. Його зрікаються мати, сестра, закохана в нього Дженні Кембль, і Річард, проклятий всією громадою, покидає рідну оселю з девізом: fiat ars!.. На новому місці, ставши шкільним учителем в Род-Айленді, Річард живе, не бідуючи, але і тут ніхто його не розуміє. Намучений таким життям, артист тратить поволі свій великий хист, його фантазія «не б’є уже крилами» а нові художні його утвори наводять його на думки, що його хист «була мана одна» — «не іскра Божа, а вогник той, що над багном літає і зводить подорожнього на безвість». Але коли до Річарда приїздить друг його молодості, скульптор Джонатан, що в свій час, скоряючись громаді, закопав в землю свій хист, і приносить звістку, що давні конфлікти з громадою забуті і нині вся родина і все рідне місто бажає знову побачити Річарда в своєму колі, Річард пропозиції не приймає. Він згадує, що у нього є небіж Деві, талановитий художник, для якого його життя повинне зостатися «прикладом високим». Його поворот міг би пригасити «силу молодечу» тоді, як тепер Деві

                       пам’ятатиме довіку, Що був колись у нього дядько Річард, Одважний, вільний і непримиримий, Покірний тільки правді і красі.

І Річард зостається.

Такий же конфлікт переживає пророчиця Тірца в драмі «На руїнах». Покірна вищому велінню, вона закликає народ, що плачеться на звалищах Єрусалиму, до нової творчої роботи, а коли слова її не знаходять співчуття, не вагається розбити арфу, що перейшла до неї як спадок Ієремії, і самотня йде в пустиню з словами:

Мене дух Божий знайде сам в пустині, А вам ще довга путь лежить до нього.

І характеристична риса в усіх цих конфліктах: особа людська завжди виявляється діяльною, маса — лінивою, особа — правою, а маса — винною. Мимоволі пригадуються ібсенівські: «Більшість ніколи не буває правою» і «найсильніший той, хто зостається сам». Самотнім лишається межи християнами неофіт-раб, одинока Тірца — серед зневіреної людності вперше погромленого Єрусалиму, одинокий і Річард Айрон серед своїх сучасників.

У мене в грудях серце неспокійне, І попалив його якийсь вогонь… Він, може б, міг на олтарі великім Палить великі жертви всепалення. Та де ж ті олтарі? Я наче бранець, Що на чужій землі шанує Бога, Нікому не відомого в країні.