Читати книгу - "Фінансист, Теодор Драйзер"

56

Минав час. Після домовленості з Бонхегом дружина, мати і сестра почали інколи відвідувати Ковпервуда. Ліліан із дітьми влаштувалася у невеликому будинку, за який платив Френк, а на решту потреб давав гроші Вінгейт — сто двадцять п’ять доларів на місяць. Ковпервуд розумів, що йому потрібно виплачувати їй більше, але на більше не мав грошей. Остаточний крах усіх фінансових справ Ковпервуда настав у березні, коли його офіційно оголосили банкрутом, і все його майно конфіскували на користь кредиторів. Лише на покриття заборгованості міській скарбниці п’ятисот тисяч доларів знадобилось би більше грошей, ніж можна було реалізувати, якби не встановили розрахунок по тридцять центів за долар. Однак і після цього місто все одно нічого не отримало, оскільки шляхом різних махінацій у нього відняли права на отримання цієї суми. Місто нібито запізнилося із пред’явленням претензій. (Це, звичайно, було на руку іншим кредиторам, вони поділили між собою суму, в якій було відмовлено міській скарбниці.)

На щастя, Ковпервуд незабаром на досвіді переконався, що його ділові операції, які проводяться разом із Вінгейтом, обіцяють непоганий прибуток. Його компаньйон, безсумнівно, ставився до нього із найчеснішими намірами. Він узяв до себе на роботу (щоправда, за досить скромну винагороду) обох братів Ковпервудів: один мав вести звітність і завідувати конторою, другий, разом із Вінгейтом працювати на біржі, оскільки за Джо і Едвардом там збереглися їхні місця. Крім того, хоча і з великими труднощами, Вінгейт підшукав для старого Ковпервуда місце службовця в одному з банків.

Відколи старий пішов із Третього національного банку, він перебував у надзвичайно пригніченому моральному стані і не знав, чим йому зайнятися. Ота ганьба, що впала на його сина… Жахливі години суду і взяття його під варту… Від дня засудження Френка присяжними і особливо після винесення йому вироку і ув’язнення старий Ковпервуд жив, немов у жахливому сні. А цей процес… Ці звинувачення проти Френка! Подумати тільки: його рідний син — в’язень, у смугастій робі! І це після того, як вони нещодавно з Френком пишалися тим, що належать до числа успішних і шанованих людей у місті! Як і інші бідолашні в хвилини скорботи, старий почав ревно читати Біблію, намагаючись знайти на її сторінках ту розраду (він звик так вірити з юнацьких років, хоча останнім часом рідко згадував про це), яка містилася для стражденних душ. Псалтир, книга Ісаї, Йова, Екклезіаст... Проте горе було нестерпне, і Біблія його не лікувала.

День у день він усамітнювався у своїй кімнатчині, що слугувала йому спальнею і кабінетом, запевняючи дружину, що у нього залишилися ще деякі невідкладні справи, які вимагали зосередження. Зачинившись на ключ, він починав розмірковувати над усіма своїми лихами і втратами, найгіркішою з яких була втрата репутації. А через декілька місяців, коли Вінгейт підшукав для нього місце бухгалтера в одному з приміських банків, він ще вдосвіта йшов з дому і повертався пізно ввечері, похмуро розмірковуючи про нещастя, що спіткали їх (а можливо, й майбутні).

Жалюгідно виглядав цей старий — не перша і не остання жертва мінливого фінансового світу. Він брав з собою їжу, оскільки повертатися додому під час нетривалої денної перерви було важко, а обідати в ресторані при його убогих статках він не міг собі дозволити. Його єдиним бажанням тепер було вести пристойне і непомітне існування, поки не прийде його смертна година, чекати якої (як він сподівався) залишалося вже недовго. Не можна було без болю дивитися на його кістляве тіло, тонкі ноги, сиве волосся і зовсім посивілі бакенбарди. Він дуже схуд, і його рухи стали незграбними. Коли йому потрібно було вирішити якесь завдання, він безпорадно розводив руками і не міг зосередитися. Давня звичка підносити іноді руку до рота і здивовано витріщати очі, що з’явилася у нього ще в кращі часи, тепер уповні заволоділа старим Ковпервудом. Сам того не усвідомлюючи, він поступово опускався, перетворюючись на якийсь автомат. Життя споконвіку засіває свої обшири такими жалюгідними уламками краху.

Френк Ковпервуд водночас чимало розмірковував над своєю байдужістю до дружини, яку він усвідомив останнім часом, а також про те, як повідомити їй про цю байдужість і цим покласти край їхньому шлюбу. Однак нічого, крім жорсткого і правдивого пояснення, він не придумав. Він помітив, що тепер вона всіляко намагається підкреслити свою відданість йому і поводиться так, немов жодні підозри її не бентежать. Тим часом до неї з різних джерел надходили чутки, що його інтимний зв’язок із Ейлін триває, і лише думки про лихо, що обрушилося на чоловіка, та надія знову побачити його успішним фінансистом утримували її від розриву з ним. Він замкнений в одиночній камері, говорила вона собі, і щиро жаліла його, але колишнього кохання вже не відчувала. Він справді заслуговував на покарання за свою ганебну поведінку, тому його й покарала рука Всевишнього.

Неважко уявити, як зреагував Ковпервуд на таке ставлення, коли помітив це. Хоча Ліліан приносила йому різноманітні наїдки і журилася про його долю, він із багатьох дрібниць здогадувався, що вона не тільки сумує, але й засуджує його. Ковпервуд все життя не терпів проповідей і пісних облич. Порівняно з Ейлін, яка була сповнена обнадійливої життєздатності і завзяття, — втомлена безлика місіс Ковпервуд була щонайменше нудною. Ейлін після першого спалаху озлоблення на долю (спалахи, до речі, не викликали у неї сліз) вочевидь знову повірила в те, що він вийде на свободу і знову стане успішним. Вона не переставала говорити про майбутнє, про прийдешні успіхи Ковпервуда, адже свято в це вірила. Підсвідомо вона розуміла, що тюремні стіни не можуть зробити його в’язнем по натурі.

У день першого побачення вона перед відходом дала Бонхегу десять доларів, подякувала йому своїм мелодійним голосом за увагу (але не відкриваючи обличчя) і попросила й надалі бути люб’язним із Ковпервудом — цією «великою людиною», як вона охарактеризувала його. Корисливий і марнославний Бонхег був остаточно підкорений. Відтоді він готовий був виконати будь-що для дами в темній вуалі. Була б його воля — відвідувачка могла б хоч цілий тиждень не виходити з камери Ковпервуда. Але, на жаль, існували ще