Читати книгу - "Любов дика та прекрасна"

Це було дивно, бо Джованна була товариською жінкою й відомою пліткаркою. Утім, зрештою селяни прийняли загадкового лорда Стюарті як належне й уже не звертали особливої уваги на «Віллу Міа».

Френсіс Стюарт-Гепберн навіть не думав про повернення до Неаполя. На «Villa del Pesce d'Oro» оселилося тепер забагато страхітливих примар. Тож нова вілла була куплена заздалегідь і чекала на їхнє з Кат повернення. Босвелл дякував Богові, що в нього був дім, куди він міг привести її, і що він такий усамітнений.

Багато тижнів після страшного випробування, що випало їй, життя ледь жевріло в ній, і він був упевнений, що лише завдяки його власній силі волі, його відчайдушному бажанню, щоб вона залишалася живою; вона таки вижила.

Кат приходила до тями й знову занурювалася в непритомність на всьому шляху додому, і її не надто сильно, проте раз по раз лихоманило. Вона нічого не їла, і те, як вона гнівно відштовхувала запропоновану їй їжу, було її єдиним виявом емоцій. Єдине, що він міг робити, — заливати їй до рота напої. І це підтримувало в ній життя й допомогло живою дістатися до Італії, хай вона сама цього й не хотіла.

Як не дивно, саме це тяжке становище Кат допомогло Сьюзен утриматися від зайвого жалю до самої себе. Сьюзен жахливо постраждала, хоча все ж не настільки, наскільки її господиня. Дівчина звинувачувала себе в тому, що сталося з Кат.

— Це через мене їй так дісталося, — говорила вона, мало не плачучи. — Але я допоможу привести її до тями, мій лорде! Я вам клянуся, — обіцяла вона. Босвелл був вдячний і радів, що вона поруч.

Коли вони дісталися до «Вілли Мія», на них уже чекала юна Мей. Сестри міцно обнялися. Мей, вдячна і старшій сестрі, і її господині за те, що врятували її під час нападу на віллу «Золота риба», охоче допомагала Сьюзен у намаганнях повернути Кат до здорового глузду.

Графиня Босвелл не промовила ані слова після ночі її порятунку, а в її прекрасних очах не промайнуло жодного виразу. Іноді граф відчував, що вона дивиться на нього, але, озираючись, натикався на такий звичний порожній погляд. І все ж він любив її, як ніколи, й у відчаї намагався поводитися так, ніби все гаразд.

Він не поділяв із нею ліжко, натомість спав у кімнаті, що прилягала до її спальні. Уночі двері між кімнатами залишалися прочиненими, щоб він почув її, якщо вона покличе. Хоча на її обличчі не було жодного виразу й вона не говорила, Кат начебто розуміла все, що їй казали. Вона відповідала поглядами та жестами.

Крім її чоловіка, Коналла та юного Ашера Кіра, до неї не підпускали жодних чоловіків. У присутності незнайомців вона часто починала плакати й скімлити.

Вони дісталися сюди серед літа, а тепер, коли римська осінь ставала все виразнішою, вона почала виходити з вілли на довгі прогулянки садами. Поряд із нею завжди були Сьюзен або Мей, а садівникам наказали зникати, щойно побачивши її вдалині. їм пояснили, що господиня тяжко перехворіла й зустрічі з чужинцями засмучують її.

Селом покотилася нова хвиля чуток, і тепер кістки перемивали мадонні Стюарті. Хоча садівники й ховалися від погляду Кат, серед них не було жодного, хто не намагався роздивитися її із-за кущів. У таверні Джованни Руссо вели нескінченні балачки про світло-золотаве волосся Кат (до якого так і не повернувся темно-медовий відтінок), оспівували її листяно-зелені очі, захоплювалися красивим обличчям без жодної зморшки й постаттю, ніби в молоденької дівчини.

Джованна Руссо наповнювала келихи найкращими напоями в околиці, била бешкетників по руках і слухала. Вона часто замислювалася про дружину свого коханця, адже він ніколи не згадував про неї. І все ж вона була впевнена, що той смуток, що сповнює його, пов’язаний з лихом, яке сталося з його дружиною. Він приходив до Джованни лише для задоволення природних потреб, але їй це подобалося. Він був найкращим коханцем з усіх, що в неї були, — сильним, ніжним та турботливим.

Одного дня Джованні вдалося прослизнути в сади біля вілли. їй потрібно було побачити свою суперницю. І від її вигляду в Джованни Руссо почало краятися серце.

Якщо ця красуня одужає, Джованна втратить свого коханця. І все ж вона по-своєму любила Босвелла й бажала йому щастя. Вона, добра жінка, почала ставити за Кат свічки в сільській церкві.

Одного чудового дня Босвелл відпустив обох доглядачок своєї дружини і, узявши Кат рукою під тонкий лікоть, вийшов із нею в залиті сонячним світлом сади.

— Сьюзен говорить, що ти стала більше їсти, — сказав він. — Це помітно. Та й свіже повітря додало рум’янцю тобі на щоки.

Вона нічого не сказала, але її вуст торкнулася легесенька усмішка. Вони йшли далі мовчки, а потім він раптом схопив її за плечі й опустив погляд на її обличчя.

— Кат! Заради Бога, люба моя! Поговори зі мною! — і він побачив, як порожнеча відступає з її очей. — Я кохаю тебе, голубонько! Тепер іще дужче, так, як ніколи не кохав. Не затуляйся від мене, Кат! Не втікай від мене знову!

Від того дня й почалося її одужання. Нічого їй не сказавши, він написав до її сина, графа Ґленкірка, і попрохав, щоб той вислав до них їхніх дітей. Малеча повинна була прибути до Різдва. Босвелл усе крутився біля неї, прагнучи повернути її кохання й довіру. Тепер щоранку він снідав із нею в її спальні після того, як вони разом відвідували службу у своїй каплиці. Потім він залишав її, іноді повертаючись на обід. Усі вечори він проводив із нею.

Він сам планував усі їхні вечері, хоча вона про це й не знала. З вишуканим смаком він обирав частування, вино, квіти, що мали прикрашати стіл. Він із радістю дарував їй невеличкі подарунки: маленьку дерев’яну скриньку, інкрустовану перламутром, світло-зелену шовкову нічну сорочку, клітку зі співочими птахами, вкритими яскравим пір’ячком. Вона мовчки приймала кожен подарунок: скриньку — з усмішкою, нічну сорочку — трішки зашарівшись, пташок — тихо заплакавши від радості.

Тепер він часто помічав, що вона дивиться на нього з-під густих вій, а ночами почав менше вчащати до Джованни й тепер нікуди не виходив після настання темряви — чув, як вона неспокійно ходить своєю кімнатою. Він не наближався до неї, бо її рани були ще надто болючими й глибокими й завадили б будь-яким фізичним утіхам. Він знав, що така глибоко чуттєва