Читати книгу - ""Опальна принцеса". В пошуках Дракона, Олена Гриб"

Зі щоденника Аріни Керейри

Я готова. Що б не відбувалось, я візьму в цьому участь і стану переможницею. У мене вистачить сил і віри, тому що мені все до смерті набридло.

Магія реальна. Я боялася її стільки років… Але не зараз. Нехай вона працює на мене, а не на татуся. У його планах є одна слабка ланка – я. Здається, він дійсно мене цінує.

І добре. Так простіше. Одним ворогом менше.

Я все втратила. Гірше не буде.

***

Долінея

Мені пощастило – Жаклін ще була біля кабінету дізнавача. Після чергової порції «Вибачте», «Дозвольте пройти» і «Спасибі» я добралася до неї.

– Вас не ображає те, що ви майже нічого не знали про «варіанти»? – запитала з насмішкою. – Ви віддані справі, але Керейра вас не цінує. Мене це б злило.

– Можна подумати, ви зрадили його від хорошого життя, – огризнулася вона.

Точно, я ж невідома Ігнатьєва… Хоч би не забути.

– Намагаєтеся мене зачепити? Даремно. Моя роль – дипломатія, – продовжувала Жаклін. – Мене не цікавлять ваші забави з жертвами. Важливий результат, а не безглузде суперництво.

«З жертвами? А раптом це не метафора?» – злякалась я.

– З огляду на ситуацію, вам краще не розраховувати на результат, Жаклін.

Її хриплуватий сміх пронісся по коридору. Щетинистий конвоїр зміряв нас обох стурбованим поглядом, але промовчав.

Я переступила з ноги на ногу, сподіваючись, що на думку спаде якщо не геніальна ідея, то хоча б щось розумне, але марно. Злість заважала зосередитись і придумати, як спровокувати Жако Лей на відвертість. Я не могла ставитись до неї як до душевнохворої. Яку б маячню не несла Жаклін про безсмертя, драконів чи Ігнатьєву, я пам’ятала: коли йшлося про вигоду, ця жінка демонструвала неабияку кмітливість і безжалісність.

Двері кабінету Кано прочинилися.

– Заводьте, – почулося зсередини.

Це про Жаклін. Мені, як зазвичай, щастило по-королівськи. Ну й від кабінету мене знову відтіснили. Хто б сумнівався…

– Леді Анно! Що ви тут робите?

Я здригнулася, почувши голос Граса. Обернулась до ліфтів, випадково позбавивши крони лимонне дерево в діжці, зобразила усмішку.

– Ви мені й потрібні! – вигукнула радісно. – Пам’ятаєте нашу цікаву розмову, яку несподівано перервали? Продовжимо?

Хлопець сіпнувся і ледь не позадкував. Безглузда затія! За ним ішли широкоплечі чоловіки у військовій формі. У нього не було шансів прорватися крізь їхній щільний ряд.

– Сюди, Грасе! Тут відбуваються дуже цікаві речі!

Він наблизився, і з’ясувалось, що за його спиною відбувається не менше цікавого.

– Петре! Яка зустріч! – Я почувалась так, ніби ось-ось зірву джекпот. – Я вже й не сподівалася тебе побачити.

«От не сподівайся й далі», – говорив скажений погляд ластонця.

Потім Патрік Макалістер рушив за Жаклін. Мене, як і раніше, ввічливо зупинили.

– Це погано, – пробурмотіла я. – Це багатообіцяюче, але погано.

– Не хвилюйтеся, леді, – спробував заспокоїти мене Грас. – Все буде добре. Їх допитують не вперше.

Точно! Перший! Це ж перший поверх!

– Грасе, ви пам’ятаєте наказ дізнавача?

– Супроводжувати вас і відповідати на питання? – На хлопця було боляче дивитися. – Так, леді.

Я зажадала, щоб він провів мене в сад. Терміново. Коротким шляхом.

– Частина саду, на яку виходять вікна цього кабінету, закрита, – з нещасним виглядом повідомив Грас.

– І що мені робити?!

Смішки оточуючих погано сприяли розумовому процесу. Вперше за період мого перебування в Долінеї на мене дивилися не з острахом, засудженням або жаданням, а як на звичайну людину, яка потрапила в незручну ситуацію. Це добре позначалося на почутті реальності і погано – на самооцінці.

– Дочекайтеся розпоряджень, леді. Або ходімо в картинну галерею.

Крик, що долинув із кабінету дізнавача, позбавив мене шансу на знайомство з долінейським живописом. Якимось дивом я опинилась на порозі й увірвалася всередину. В очі відразу ж впала широка дошка з пришпиленими фотографіями. Я власною персоною, Андрєєв, Жаклін, Макалістер, Аріна, Валері і смаглява дівчина, чиє ім’я було мені невідоме. Чорно-білі знімки мали відсторонений і офіційний вигляд, і багряні бризки крові на них здавались дикістю.

– Анно Леонідівно, ви невчасно, – покартав мене Кано.

Я перевела ошелешений погляд на нього. Він стояв біля свого столу: як завжди одягнений у простий костюм, лише замість темної краватки – яскрава, з язичками полум’я. Підозрюю, це данина національному святу, але зморшкувата фізіономія дізнавача була аж ніяк не радісною.

Він тримав пістолет, до речі. На щастя, спрямований не на мене.

Я простежила за дулом і здригнулася.