Читати книгу - "Танок драконів"

Тієї ж таки ночі Пенні прямо запитала його, чи не хоче він з нею погарцювати. «Ні»,— відповів він. І лише пізніше йому спало на думку, що, можливо, йшлося зовсім про інше гарцювання. Він би все одно відмовився, але, мабуть, не так різко.

Повернувшись у каюту, яку він ділив з Джорою Мормонтом, Тиріон кілька годин крутився в гамаку, поринаючи в дрімоту і знову прокидаючись. Уві сні він бачив сірі кам’яні руки, які з туману тягнулися до нього, і сходи, які вели до його батька.

Зрештою він здався й вийшов нагору ковтнути нічного повітря. «Селейсорі Коран» спустив на ніч своє велике смугасте вітрило, на палубі було безлюдно. На юті був один з помічників, а посередині корабля біля жаровні, в якій у приску танцювало кілька язиків полум’я, сидів Мокоро.

В небі виднілися тільки найяскравіші зорі, й усі на заході. На північному сході небо набрало багряного відтінку кривавого синця. Такого великого місяця Тиріон у житті не бачив. Величезний, роздутий, він немов проковтнув сонце і прокинувся у гарячці. Його брат-близнюк, який удалині плив по морю, з кожною хвилею відливав червоним.

— Котра година? — запитав Тиріон у Мокоро.— Це ж не сонце сходить — хіба що схід пересунувся. Чому небо червоне?

— Над Валірією небо завжди червоне, Гугоре Гілл.

У Тиріона по спині пробіг холодок.

— А ми близько?

— Ближче, ніж хотілося б команді,— глибоким голосом озвався Мокоро.— У Призахідних королівствах знають легенди?

— Я знаю, що деякі матроси кажуть: як хто побачить те узбережжя, він приречений.

Сам Тиріон у ці байки не вірив, так само як не вірив і його дядько. Коли Тиріонові було вісімнадцять, Геріон Ланістер поплив у Валірію, бо хотів відшукати родовий меч дому Ланістерів й інші скарби, які могли пережити Руїну. Тиріон відчайдушно хотів поплисти разом з ним, але його лорд-батько обізвав подорож «мандрівкою дурнів» і заборонив йому брати в ній участь.

«І він, схоже, не помилявся». Минуло майже десять років відтоді, як «Сміхотливий лев» відплив з Ланіспорту, а Геріон так і не повернувся. Люди, яких лорд Тайвін послав на його пошуки, простежили його слід до Волантиса, де половина його команди дезертирувала, тож йому довелося на заміну купувати рабів. Жодна вільна людина з власної волі не записалася б на корабель, чий капітан відкрито говорив про свої наміри плисти в Курне море.

— То це на хмарах — відблиски Чотирнадцятьох червенів?

— Чотирнадцятьох або чотирнадцятьох тисяч. Хто наважиться їх полічити? Не варто смертним задивлятися на ці вогні, мій друже. Це полум’я гніву божого, з ним не зрівняється жоден людський вогонь. Ми, люди, маленькі створіння.

— А деякі ще менші за інших.

Валірія. Пишуть, що в день, коли прийшла Руїна, всі гори на п’ятсот миль навколо тріснули навпіл, наповнюючи повітря попелом, димом і вогнем, і жар був такий гарячий і голодний, що поглинув і драконів, які літали в небі. В землі відкрилися величезні провалля, які проковтнули палаци, храми й цілі міста. Вода в озерах закипала або перетворювалася на кислоту, гори вибухали, в повітря злітали тисячофутові фонтани лави, з червоних хмар дощем сіялося драконове скло і чорна бісова кров, а на півночі земля тріснула, провалилася і з’єдналася, коли її накрило розгніване море. За мить щезло найпишніше місто на світі, за день зникла легендарна імперія, а землі вічного літа згинули, згорілі й затоплені.

«Імперія, яка постала з крові та вогню. Валірійці пожали те, що посіяли».

— Наш капітан збирається випробувати, чи справді прокляття діє?

— Наш капітан залюбки опинився б за півсотні льє звідси, подалі від цього проклятого узбережжя, але я наказав йому плисти найкоротшим курсом. Ми не єдині шукаємо Данерис, є й інші.

«Гриф зі своїм юним королевичем». Може, всі балачки про те, що золотий загін пливе на захід, тільки видимість? Тиріон хотів щось сказати, але передумав. Здається, у пророцтві, яке наснажує червоних жерців, є місце тільки для одного звитяжця. Наявність другого Таргарієна їх тільки збентежить.

— А ви бачили в полум’ї цих інших? — обережно поцікавився він.

— Тільки їхні тіні,— озвався Мокоро.— Особливо одну. Високу й покручену, з одним чорним оком і десятьма довгими руками: вона пливе по морю крові.

Бран

Півмісяць був тонкий і гострий, як лезо ножа. Бліде сонце сходило, заходило і знову сходило. На вітру шепотілося червоне листя. Чорні хмари заволокли небо й викликали бурю. Спалахували блискавки, гуркотів грім, а мертвяки з чорними долонями і ясно-блакитними очима човгали навколо розколини в пагорбі, однак не могли увійти. А в пагорбі сидів на віродеревному престолі хлопчик-каліка, дослухаючись до шепотів у темряві, а по руках його ходили круки.

«Ти вже ніколи не підеш,— пообіцяв триокий ворон,— але ти полетиш». Іноді звідкись із глибин долинали співи. Стара Нан цих співців називала «дітьми пралісу», однак у них є й інша назва — «співуни пісні землі»: так вони самі себе кличуть правдивою мовою, якої не знає жодна людина. Зате цю мову знають ворони. У їхніх маленьких чорних очах чаїться повно таємниць, а коли вони чують співи, та починають кракати на хлопчика і дзьобати його шкіру.

Місяць стояв уповні. Чорним небом котилися зорі. Дощ падав і замерзав, під вагою криги ламалося гілля дерев. Бран з Мірою вигадували імена для співунів пісні землі: Ясень, і Листянка, і Луска; Чорний Ніж, і Сніжнокіска, і Вуглик. Справжніх їхніх імен, сказала Листянка, людському язику все одно не вимовити. Загальну мову знала тільки вона, тож Бран так і не довідався, як поставилися інші до своїх нових імен.

Після пронизливого холоду, який стояв на землях за Стіною, в печерах було блаженно тепло, а коли з-поміж каміння прокрадався холод, співуни запалювали вогнища і проганяли його. Тут, унизу, не було ні вітру, ні снігу, ні криги, ні мертвяків, що тягнуться до тебе,— тільки сни, і тьмяне світло, і цілунки круків. І шепотун у темряві.

Співуни називали його «останнім зеленвидцем», але у Бранових снах він і досі був триоким вороном. Коли Міра Рід запитала його справжнє ім’я, у нього вихопився моторошний звук, який, мабуть, заміняв смішок.

— Коли я був трохи жвавіший, я мав чимало імен, та навіть у мене