Читати книгу - "Том 7"

— Попов! Попов! — зарыдал вдруг мужик с криком и с жестами обезумевшего.

— Что, отец? — лепечет мужик.

— Попов! Попов! — плачет мужик.

— Ах, отец, что же ты говорить?

— Попов, Попов! ты видишь волков?

— Да, отец, да!

— Они нас съедят!

— Нет, отец! если пчелы любят мувъшу, то вояки...

Но Попов не кончилі Мужик «жимает горло своєму ре-

бенку, изрыгает богохульство, хватает мальчика за голову, за золотые волосы и кричит во тьме: «Рай, рай, рай!» И широким отчаяииым размахом он бросает Попова вол-кам!

Тогда черная толпа останавливается... она останавли-вается, чтобы разделить ребенка, а повозка продолжает путь...

Вот она проезжает степь. Вот лошади замедляют бег, въезжают в аул с потухшими огнями, баба, прекрасная, белокурая баба, ждет на пороге:

— Ну, Стаць, дорогой мой Стаць, хорошо ли ты съез-дил? Не холодно ли было Попову? Хорошо ли бежали лошади?

Но мужик не отвечает. Он играет на флейте и хохо-чет. Ои пом-ешаяся.

[З КНИГИ «НАРОДНІ КАЗКИ СТАРОДАВНЬОГО ЄГИПТУ»]

«БУВ СОБІ В СОЛЯНІЙ ОАЗІ СОЛЯР»

Був собі в соляній оазі соляр. Мав він жінку, мав троє дітей; мав ослів і навантажував тих ослів товаром з оази та їздив продавати його до міста Хінінсутон. А продавши свій товар, він накуповував усякого доброго товару в Хінінсутоні, навантажував знов своїх ослів, вертався додому і проводив щасливий день з жінкою і дітьми. А потому знов збирав добрий товар з соляної оази, навантажував ослів і їхав в Хінінсутон. От що він робив.

Отож одного дня він навантажив ослів лозою та очеретом, содою, сіллю, дровами, гарбузами, ганусом, зерном

і всіма найкращими товарами з соляної оази. Так той купець поїхав на південь до Хінінсутона, а як він доїхав до місця, що зветься Пафіфі, недалеко від містечка Маде-ніта, він здибав чоловіка, що стояв над водою. Тотнахуїті було йому на ймення, був він син чоловіка, що звався Азарі, підданий великого управителя Маруітенсі. Сей Тотнахуїті, ледве побачив ослів того купця, сказав, дивуючись в своєму серці: «Оце добрий час, щоб захопити собі добро сього купця».

Отже хата сього Тотнахуїті стояла при дорозі і виступала на дорогу так, що аж дорога в тому місці була не ширша від полотна; а по один бік дороги була вода, а по другий бік — нива. Сей Тотнахуїті сказав своєму слузі: «Принеси мені мерщій шматок полотна з дому». Слуга зараз же приніс. Він розстелив полотно по дорозі так, що один край торкався води, а другий — ниви.

Отож ледве той соляр ступив на битий шлях, сей Тотнахуїті сказав: «Будь ласка, соляру, чи то ти маєш ступити на моє полотно?» Соляр сказав: «Будь ласка, се ж добра дорога». І він трохи збочив з дороги. Але сей Тотнахуїті сказав: «То се ти маєш іти по моєму збіжжі замість дороги?» Той соляр каже: «Я йду, як треба, та узбіччя високе, збіжжя заходить на дорогу, а ти застелив нам дорогу своїм полотном. Невже ж ти не даси нам пройти дорогою?» Аж тут один осел набрав повен рот колосків. Тотнахуїті сказав: «Я тобі заберу твого осла, соляру, бо він їсть моє збіжжя, і я його пущу в роботу, бо він сильний». А соляр сказав: «Я йшов просто дорогою. Щоб не було суперечки, я одвів набік осла, а тепер ти забираєш його за те, що він раз ухопив колосків! Але ж я знаю пана сеї маєтності, се — великий управитель Маруітенсі, а він же якраз той, хто нищить кождого злодія у всій цілій Землі,— невже ж мають мене ограбувати задля нього на його маєтності?» Тотнахуїті сказав: «Се ж я до тебе говорю, а ти думаєш про великого управителя Маруітенсі». Узяв зелену галузку з тамариска і збив йому ціле тіло; забрав йому всі осли і загнав їх у своє поле. Соляр же став плакати гірко з того жалю, що з ним таке зробили, а той Тотнахуїті сказав: «Не голоси, соляру, а то підеш у місто бога-володаря мовчання». А соляр сказав: «Ти мене набив, ти загарбав моє добро, а тепер ще й од-бираєш скаргу від уст моїх! Божественний володарю мовчання, верни мені моє добро, щоб я не скаржився на твою жорстокість».

J1. Якобовсъкий

ПРИМЕЧАНИЕ К ПЕРЕВОДАМ ИЗ Л. ЯКОБОВСКОГО

Людвиг Якобовский, рано умерший молодой писатель, сравнительно мало известен в России, но очень популя-рен на своей родине, особенно как автор романа «Wert-her der Jude» *. По лнтературному направленню он при-надлежал к немецкой «модерне», часто определяемой как «новоромантическое направление». Лучшим органом это-го направлення служил долгое время журнал «Die Gesel-schaft», основанный Л. Якобовским и его товарищем и со-редактором Оппельн-Брониковским, но в конце 90-х го-дов, после смерти Якобовского, журнал этот утратил своє прежнее значение. Смерть Якобовского отразилась фатально также и на другом его литературном предприятии: издании дешевых и строго художественных книг для бед-нейших классов народа. Это издание Якобовский пред-принял после «анкеты», открытой им в своем журнале по поводу Гетевского юбилея и выяснившей, как мало немецкие народные массы знают своего величайшего ге-ния, а вместе с ним и всех прочих «светочей литературы». Смерть неожиданно прервала благородные начипапия мо-дерниста-народника.

ДУХИ

...Я пишу это письмо без слова обращевгия. «Дорогая Тереза» не имеет смысла при моем теперешнем настроєний, а «Милостивая государыня» было бы еще бессмыс-леннее после всего, что пережито за последние месяцы.

Если бьг я вчера не увидел тебя случайно в театре, я бы не написал тебе. Но когда я увидел твоє маленькое беленькое личико, оттененноѳ упрямой волной черных кудрей, то самое личико, которое я так часто ласкал, я больше не в состоянии был оставаться вдали. После пер-вого действия ты ушла, и когда ты проходила в толпе, мы встретились на мгновение лицом к лицу, ненависть к ненависти. Потом послышался шум твоей каретьі, то-пот. и фыркание лошадей, я все еще стоял, не снимая пгляпы.

Неправда ли, на это ты пожмешь плечами? Хотя я ударил тебя, как безумный, все-таки я должен был снять шляпу! Так поступил бы всякий джентльмен.

В том-то и дело! Потому-то я тебя и ударил. В первый и последний раз. Я, плебей.

Поймешь ли ты меня, почему?

Я всегда спрашивал себя, что заставило тебя прика-саться своей головкой к