Читати книгу - "У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна"

— Ти, дикий собако, хвалькуватий мішок, який захоплює маленьких дівчаток! Цією іграшкою я вб’ю тебе! Добре, що ти вісник, а то я подрібнив би тебе на шматочки!

Воїн махнув своїм довгим списом і засміявся.

— Я хотів би стати з тобою до бою, як чоловік із чоловіком! Тоді б ми побачили!

Він обернувся, щоб піти, все ще сміючись.

— Ти стоятимеш переді мною, як чоловік із чоловіком, не бійся! — запевнив Умслопогас тим же зловісним голосом. — Ти станеш віч-на-віч із Умслопогасом, у якому тече царствена кров Чаки, з народу ама-зулусів, і зігнешся під ударами Інкозі-кааса. Смійся-смій-ся! Завтра вночі шакали сміятимуться і гризтимуть твої кістки!

Коли воїн пішов, хтось узяв кошика Флосі і відкрив його. Там лежала дивовижна квітка лілії Гойа, повністю розквітла й абсолютно свіжа. Там же лежала записочка Флосі, написана її дитячою рукою, олівцем, на клаптику вогкого паперу, в якому, мабуть, загортали провізію.

“Дорогі мої тату і мамо! — писала вона. — Мазаї схопили нас, коли ми поверталися додому. Я хотіла втекти, але не змогла. Вони вбили Тома, другий утік. Мене і няню вони не чіпають, але говорять, що зажадають в обмін за нас одну людину із загону містера Квотермейна. Я не хочу нічого подібного. Не дозволяйте нікому ризикувати своїм життям через мене. Спробуйте напасти на них уночі! Вони бенкетуватимуть і їстимуть трьох биків, яких украли й убили. У мене є револьвер, і якщо допомога не прийде, я застрелюся! Їм не вдасться вбити мене. Згадуйте про мене, якщо я помру, дорогі тато і мама! Я дуже перелякана, але сподіваюся на Бога. Не можу більше писати, вони починають помічати! Прощавайте! Флосі”.

На звороті було абияк нашкрябано:

“Привіт мій містерові Квотермейну! Вони обіцяли віддати вам кошика, і він одержить свою лілію!”

Я прочитав ці слова, написані маленькою сміливою дівчинкою в час важкої небезпеки, коли сильний чоловік міг втратити голову, тихо заплакав і ще раз у душі присягну вся, що вона не помре, якщо моє життя може врятувати її!

Довго і серйозно обговорювали ми наше становище. Я знову говорив, що піду до дикунів, знову місіонер не хотів цього, Куртіс і Гуд як справжні друзі присягнулися, що підуть тоді зі мною, щоб померти разом.

— Необхідно на чомусь зупинитися, — сказав я, — до настання ранку.

— Тоді нападімо на них тими силами, які у нас є і вирішиться — пан чи пропав! — сказав сер Генрі.

— Так, так, — забурчав Умслопогас своєю мовою, — ти говориш, як чоловік Інкубу. Чого боятися? П’ятдесяти мазаїв! А нас скільки?

Начальник (містер Мекензі) має двадцять чоловіків, у тебе, Маку-мазане, п’ятеро, ще п’ятеро білих людей, усього тридцять чоловік! Досить із нас, досить! Слухай, Макумазане, ти, хоробрий і старий воїн! Що говорить дівчинка? Мазаї їстимуть і нап’ються, хай це буде їхній похоронний бенкет! Що сказав мені собака, якого я вб’ю на світанку? Що він не боїться нападу, тому що нас мало. Знаєш ти цей старий крааль, де вони розташувалися? Я бачив його ранком. — Він накреслив овал на підлозі. — Тут — вхід, через терновий чагарник, він круто підіймається вгору. Інкубу, ти і я з сокирами перші встанемо і почнемо проти сотні чоловік! Слухай тепер! Це буде славний бій! Як тільки почне світати, не раніше, хай Бугван, твій друг, прослизне з 10 людьми на верхній кінець крааля, де є вузький вхід. Хай вони тихо вб’ють вартових, щоб не було ані звуку, і стоять напоготові. Тоді Інкубу і я, ми двоє, і один з аскарі, з широкими грудьми, — він смілива людина, — проповземо в отвір входу, через кущі, вб’ємо вартових і з сокирами в руках станемо обабіч дороги, неподалік від воріт. Потім візьмемо 16 чоловік, розділимо їх на два загони! З одним підеш ти, Макумазане, з іншим “молитовна людина” (Мекензі), і візьміть гвинтівки. Хай одні йдуть праворуч від крааля, інші ліворуч. Коли ти, Макумазане, заревеш, як бик, усі відкриють вогонь у сплячих людей, тільки обережно, щоб не зачепити дитину. Тоді Бугван і з ним десятеро людей подадуть войовничий клич, перестрибнуть через стіну і переб’ють мазаїв. Якщо все складеться так, то мазаї, ситі і сонні, як дикі звірі, побіжать до входу в чагарник, прямо на тих, хто стоятиме біля входу, а я, Інкубу й аскарі почекаємо і переб’ємо решту. Ось мій план, якщо у тебе є ліпший, скажи!

Я пояснив іншим усі подробиці плану, і вони приєдналися до мене, вкрай здивовані вправно й розумно складеному плану атаки. Старий зулус справді був найкращим командиром, якого я знав. Після певного обговорення ми вирішили прийняти цей план, який був єдиним можливим виходом із такого скрутного становища і давав якусь надію на успіх.

— Еге, старий леве! — сказав я Умслопогасу, — ти вмієш так само добре вичікувати здобич, як кусати її, вмієш вправно хапати