Читати книгу - "Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже"

Розбив собі голову об кутик якихось меблів. Не страшно. Навпаки: його череп розкрився, вивільняючи космічну змію. Він присвятив їй танець — танок мертвих народу Тараумара, «тих, хто має легкі ноги», мешканців Мідного каньйону в штаті Чіуауа, що в Мексиці. Я марю, я марю, я марю…

Тепер він весь був у крові — потилиця, обличчя, руки. Де поранення? Замість того, щоб піти в ванну перевірити, він підкурив собі ще шматочок. Миттєве зцілення. Коли вкотре попустило, усвідомив, що не може більше рухатися й безперестанку кашляє. Скрізь дим і кров. Скільки шматків залишилося?

Йому ніяк не вдавалося встати й узяти нову дозу. Схопився за ліжко й підтягнувся до рівня матраца. Кашель дедалі дужчий. У горлі пече вогнем, але спраги він не відчуває — крек задовольняє будь-які потреби. Із жахом він помітив, що на простирадлі його власною кров’ю накреслено диявольський знак.

Із надлюдським зусиллям вдалося схопити останній шматок. Ще одна затяжка — але дива не сталося. Лише кашель, від якого очі вилазили з орбіт. Серце билося так швидко, що його стукіт зливався в суцільний протяжний звук. Він зараз помре, він… Раптом — спалах свідомості: уже час — зараз телефонуватиме дівчина з рецепції, і треба її випередити. Глянув на свій годинник і побачив, що стрілки попливли, ніби на картині Далі. Постукав по циферблату, потер очі — катастрофа: 9:20. Час пробудження минув. Дівчина навіть не телефонувала, а отже, точно не прийде грюкати в його двері.

Чи він нічого не чув? Дзвінок. Грюкіт у двері. Можливо, він навіть щось відповів, поки спілкувався з Богом чи обертався в мандалі, ніби хом'ячок у своєму колесі… Йому хана: ядуха, тахікардія, ще кілька секунд — і через десяток годин тут знайдуть його труп.

Він підвівся: стіни розгойдувалися, підлога провалювалася, стеля прогиналася, ніби брезент, налитий водою. Запальничка: він ще міг підпалити кімнату, аби спрацювала пожежна сигналізація. Але він її не знаходив, нічого не бачив, не міг підвестися. Хотів кричати, але з рота, ніби натоптаного піском, не вилітали звуки. Чи все-таки чувся стогін, який роздирав його на шмаття. Схлипування. Лемент. Хрипіння. Вали звідси.

Крізь біль його ніби кілком проштрикнула думка: надто виразне усвідомлення, що кімната на другому поверсі. Усього кілька метрів, газон… Доклади зусиль, встань, пробий вікно. Він кинувся з думкою про Ґаель. У польоті передумав: він уже не хотів, щоб його врятували, а волів померти, возз'єднатися з нею.

Він розплющив очі в незнайомій кімнаті. Бляклі стіни, шафа, тумбочка — крапельниці й монітори. Знав, де опинився. Під час перевезення, попри спечений мозок і судоми в тілі, схопив кілька слів про місце призначення. Його слід було шпиталізувати якнайшвидше, якнайближче. Інститут Шарко, за кілька кілометрів від Локірека…

Отже, його план спрацював. Прорватися в ЗПП за допомогою передозу. Він знав, що Жан-Луї Ляссе ніколи не погодиться прийняти його. Якщо він тільки рипнеться, лікар попередить В’яра і його викинуть у море в полотняному мішку.

Залишалися парадові двері: для хворих. Влаштовуючи собі передоз за кілька кілометрів від фабрики монстрів, Лоїк був упевнений, що його терміново помістять туди, хоча це й не громадська лікарня. Тепер він опинився на місці, живий, свідомий, не надто пошкоджений — і під фальшивим іменем з паспорта, купленого в Мікі. Як казали його поплічники з «Firefly Capital»: «Лишається тіки…».

За словами лікарів швидкої допомоги, він пережив серйозний інсульт. Вени так стиснулися, що крізь них уже ніщо не проходило. Легені зімкнулись, як надміру надуті шини. Його реанімували електричними розрядами дефібрилятора. Провели інтубацію. Поставили крапельницю. Перезапустили машину.

Лоїк не знав, скільки часу проспав. Години. Ночі. Дні. Коли він прокинувся, усе стало значно цікавіше. Він без кінця срав і блював. Перед очима стояла картина: надто білі великі кавалки лайна, він, скорчений на унітазі, випорожняється, а в потилицю молотить мігрень. Тоді його поклали назад у ліжко, й настала черга розгулу судом та конвульсій. Вигнутий дугою, інколи він переходив у режим правця, виструнчувався, ніби вуличний ліхтар.

Укол. Він знову непритомнів, не мав жодного уявлення про час: у нього забрали годинник. Дозволяв живити себе уколами вітамінів, транквілізаторів, різних розчинів, які проходили венами. Прокинувшись, розважався, як міг: напади ламання, панічні атаки, кровотеча з носа, конвульсії, що залишали його змоклим від поту й паралізованим судомами. Єдине, що здавалося незмінним, — відмирання мозку. Спав він чи не спав, а нейрони потроху вшивалися.

Нині Лоїк уперше почувався добре, у відносно робочій формі. Звуки з коридору, запахи ліків у пітьмі. Сприймав реальність, як дайвер під водою сприймає світ над поверхнею.

Попри хисткий стан, він і далі тішився успіхом. Був у лігві диявола, а ворог не знав, хто він насправді. Тож він міг відпочивати, відточувати свої стратегії.

Без кінця прокручував цю радісну думку, уявляв себе якимось Макіавеллі (флешбеки від коксу), коли двері палати м’яко прочинилися. До його акваріуму зайшов високий чоловік, і приголомшений Лоїк помітив у промені світла з коридору пістолет у руці відвідувача.

— Час нам із тобою поговорити, Лоїку.

Макіавеллі ще мав чого повчитися. Мішель де Пернеке, він же Жан-Луї Ляссе, наказав йому підвестися й одягтися. Досі під дією заспокійливого, Лоїк мусив вирвати з руки крапельницю, щоб натягнути светр і спортивні штани. Кожен рух коштував нелюдських зусиль, і кілька разів він ледь не падав. Ляссе показав пістолетом на коридор. Залишається тіки…

Вони мовчки перетнули подвір’я до будівель ЗПП навпроти лікарні. Ляссе подбав про таємність: не зустріли жодного охоронця чи санітара. Психіатр відмикав ґрати, двері — стояла глупа ніч, і Лоїк досі не мав жодного уявлення про час. У нього так пересохло в роті, що піднебіння мовби палало.

Ліфт, спуск до підвалу. Жодного слова в кабіні.