Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

Ґлокта прокашлявся.

— Часом.

«Хоча сам я ще не бачив такої ситуації».

— Добре, — промовив король тоном, який не допускав суперечок. — Отже, вирішено. У нас є інші нагальні справи? Мені потрібно обійти лікарні, а тоді знову взятися за розбирання руїн.

— Звісно, ваша величносте, — підлабузницьки вклонився Хофф. — Ваша турбота про підданців робить вам велику честь.

Джезаль на мить витріщився на нього, а тоді пирхнув і підвівся. Коли більшість стариганів зіп’ялася на ноги, він уже встиг вийти з зали. «А я йтиму ще довше». Нарешті прибравши з дороги свій стілець і підвівшись зі скривленим обличчям, Ґлокта побачив, що поряд із ним Хофф. Його червонясте обличчя було насуплене.

— У нас є невеличка проблема, — стиха промовив лорд-камергер.

— Та невже? Така, що про неї не можна заговорити з рештою Ради?

— Боюся, що так. Таке, чого зокрема краще було б не обговорювати при його величності.

Хофф швидко озирнувся через плече й зачекав, поки останній зі старих зачинить за собою важкі двері й залишить їх без нагляду. «Отже, таємниці? Просто неймовірно цікаво».

— Це стосується сестри нашого відсутнього лорд-маршала.

Ґлокта нахмурився. «Ой леле».

— Арді Вест? Що з нею?

— Мені відомо з надійних джерел, що вона в… делікатному становищі.

Лівий бік Ґлоктиного обличчя охопив знайомий напад дрожу.

— Та невже? — «Який сором». — Ви напрочуд добре поінформовані про особисті справи цієї дами.

— Це мій обов’язок. — Хофф нахилився до Ґлокти й, задихавши на нього винним смородом, прошепотів: — Зважаючи на те, ким цілком може виявитися батько дитини.

— І хто це?

«Щоправда, я думаю, що ми обидва вже про це здогадуємося».

— Король, а хто ж іще?! — процідив Хофф собі під носа. В його голосі відчувалася панічна нотка. — Ви маєте добре знати, що в них до його коронації був… делікатно кажучи, зв’язок. Це практично не таємниця. А тепер це? Незаконна дитина! Тоді, коли в самого короля не найзаконніші претензії на трон? Коли в нього ще так багато ворогів у Відкритій Раді? Таку дитину можуть використати проти нас, якщо про неї стане відомо, а про неї, звісно, стане відомо! — Він нахилився ще ближче. — Така ситуація становила б загрозу для держави.

— А й справді, — крижаним тоном відповів Ґлокта. «На жаль, це правда. Який жахливий, жахливий сором».

Хофф нервово переплітав товсті пальці.

— Мені відомо, що ви певним чином пов’язані з цією дамою та її родиною. Цілком вас зрозумію, якщо ви воліли б звільнитися від цього обов’язку. Можу домовитися про це з…

Ґлокта показав свою найбожевільнішу усмішку.

— Лорд-камергере, ви натякаєте, що мені бракує жорсткості для вбивства вагітної жінки?

Його голос відбився гучною луною від жорстких білих стін, немилосердний, як кидок ножа.

Хофф скривився й нервово перевів погляд у бік дверей.

— Я певен, що ви не стали б ухилятися від свого патріотичного обов’язку…

— Добре. Тоді можете спати спокійно. Наш спільний друг обрав мене на цю роль не за м’яке серце. — «Аж ніяк не за нього». — Я розберуся з цією проблемою.

Той самий маленький цегляний будиночок на тій самій непримітній вулиці, куди Ґлокта раніше так часто ходив. «Той самий будиночок, де я приємно провів стільки днів. Тут я найближче підійшов до комфорту, відколи мене слинявого витягнули з імператорських в’язниць». Він просунув праву руку в кишеню й відчув, як кінчиків його пальців легенько торкнувся холодний метал. «Чому я це роблю? Чому? Для того, щоб отой п’яний паскуда Хофф мав змогу витерти лоба, позаяк біду відвернуто? Для того, щоб Джезалеві дан Лютару трішки надійніше сиділося на маріонетковому троні?» Він крутнув стегнами в один бік, а тоді — у другий, і врешті відчув, як у спині щось клацнуло. «Вона заслуговує на дещо значно краще. Але така вже страшна арифметика влади».

Ґлокта відштовхнув ворота, пошкандибав до парадних дверей і тихенько в них постукав. За мить озвалася запопадлива служниця. «Може, вона і сповістила нашого придворного пияка лорда Хоффа про цю прикру ситуацію?» Вона провела його до надміру опорядженої вітальні, ледве пробелькотівши щось, і зоставила там, де він витріщився на невеличкий вогонь у невеличкому каміні. Ґлокта мигцем помітив себе у дзеркалі над каміном і нахмурився.

«Хто ця людина? Ця сплюндрована оболонка? Цей незграбний труп? Це взагалі можна назвати обличчям? Воно таке знівечене й таке зморшкувате, таке посічене болем. Що це за огидний, жалюгідний вид? О Боже, якщо ти є на світі, захисти мене від цієї істоти!»

Він спробував усміхнутися. Його трупно-бліду шкіру розрізали глибокі борозни, відкрилася жахлива прогалина між зубами. Один кутик рота в нього тремтів, ліве око, вужче за праве й оточене яро-червоною смужкою, сіпалося. «Ця усмішка, здається, обіцяє жахіття ще надійніше, ніж насуплене обличчя».

«Чи був колись на світі хтось подібніший до лиходія? Чи було колись на світі більше чудовисько? Чи може за такою маскою залишатись якась дрібка людського? Як прекрасний Занд дан Ґлокта став… оцим? Дзеркала. Ще гірші за сходи». Коли він відвернувся, його вуста скривилися від огиди.

Арді стояла у дверях і мовчки стежила за ним. Коли він змирився з цією ніяковою несподіванкою — тим, що за ним спостерігають, — йому здалося, що вона має гарний вигляд. «Дуже гарний — і чи немає в неї вже ледь помітного округлення на животі? Це ж уже три місяці минуло? Чи, може, чотири? Невдовзі це стане неможливо приховувати».

— Ваше Преосвященство. — Арді ввійшла до кімнати, змірявши його оцінювальним поглядом. — Біле вам личить.

— Справді? Вам не здається, що через нього кола довкруж моїх гарячкових очей, схожі на порожні очниці, здаються ще темнішими?

— Та аж ніяк. Воно ідеально пасує до вашої примарної блідості.

Ґлокта показав беззубий усміх.

— На це я й сподівався.

— Ви прийшли знову показати мені каналізацію, смерть і тортури?

— Шкода, та повторити ту виставу, ймовірно, надалі буде неможливо. Тоді я, здається, враз залишився геть без друзів і без більшості ворогів.

— А гуркська армія, на жаль, покинула нас.

— Вона, як я розумію, зайнята деінде.

Ґлокта подивився, як дівчина підходить до столу, визирає з вікна на вулицю, а в її темному волоссі й на краю щоки сяє денне світло.

— Маю надію, у вас усе добре? — мовила Арді.

— Я заклопотаний іще більше, ніж гурки. Маю чимало справ. Як там ваш брат? Я хотів його провідати, але…

«Але сумніваюся, що сам зміг би тоді витримати сморід власного лицемірства. Я завдаю болю. Його полегшення — це для мене чужа мова».

Арді поглянула на власні ноги.

— Йому зараз увесь час зле. Щоразу, коли я до нього приходжу, він виявляється худішим. У нього випав один зуб на моїх очах. — Вона знизала плечима. — Просто взяв і випав, поки брат намагався їсти. Мало ним не вдавився. Тільки що я можу вдіяти? Що взагалі можна вдіяти?

— Мені справді прикро це чути. — «Але це нічого не змінює». — Певен, що ви йому дуже допомагаєте. — «Певен, що йому неможливо допомогти». — А ви як?

— Гадаю, краще за багатьох. — Арді протяжно зітхнула, стрепенулась і спробувала всміхнутися. — Будете