Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі 📚 - Українською

Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Останній аргумент королів" автора Джо Аберкромбі. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 162 163 164 ... 180
Перейти на сторінку:
вино?

— Ні, але не відмовляйте собі.

«Я знаю, що ви ніколи не відмовляли».

Однак Арді лише потримала пляшку якусь мить, а тоді поставила її назад.

— Останнім часом я намагалася менше пити.

— Мені завжди здавалося, що вам варто менше пити. — Ґлокта поволі підступив на крок до неї. — То вас нудить уранці?

Дівчина різко позирнула вбік, а тоді ковтнула. У неї на шиї виступили тонкі м’язи.

— Ви знаєте?

— Я архілектор, — сказав він, підійшовши ближче. — Я маю знати все.

Вона опустила плечі, повісила голову й нахилилася вперед, поклавши обидві руки на край столу. Ґлокта бачив ізбоку, як тріпотять її повіки. «Кліпає, щоб позбутися сліз. Хай яка вона сердита й розумна, її просто необхідно рятувати. Однак іти її рятувати нікому. Є лиш я».

— Гадаю, я всюди напартачила, як і пророчив мій брат. Як пророчили ви. Ви, напевно, розчаровані.

Ґлокта відчув, як його обличчя кривиться. «Можливо, це щось схоже на усмішку. Тільки не дуже радісну».

— Я почувався розчарованим більшу частину свого життя. Але ви мене не розчаровували. Світ жорстокий. Ніхто не одержує того, на що заслуговує.

«Як довго ми мусимо з цим затягувати, перш ніж наберемося відваги? Зробити це не стане легше. Це має статися зараз».

— Арді…

Власний голос здався йому грубим. Ґлокта кульгаво підступив іще на крок. Його долоня, що лежала на руків’ї ціпка, спітніла. Арді поглянула на нього, виблискуючи вологими очима й тримаючи одну руку на животі. Ворухнулася так, ніби надумала позадкувати на крок. «Може, це слід страху? І хто може поставити це їй на карб? Може, вона здогадується, що зараз буде?»

— Ви знаєте, що я завжди відчував велику симпатію й повагу до вашого брата. — В роті у нього пересохло, а язик незграбно прицмокував об голі ясна. «Час настав». — За останні кілька місяців я почав відчувати велику симпатію й повагу до вас.

Його обличчя збоку засіпалось, і з його ока, яке закліпало, скотилася сльоза. «Негайно, негайно».

— Чи… принаймні підійшов до таких почуттів так близько, як може підійти така людина, як я.

Ґлокта засунув руку в кишеню — обережно, так, щоб Арді не помітила. Намацав холодний метал, відчув, як його шкіри торкнулися жорсткі, безжальні ребра. «Це має статися зараз». Серце в нього калатало, а горло так стислося, що він майже не мав змоги говорити.

— Це непросто. Прошу… вибачте.

— За що? — нахмурилася вона на нього.

«Негайно».

Він хитнувся до неї й викинув руку з кишені. Арді позадкувала до столу, вирячивши очі… і вони обоє застигли.

Між ними виблискував перстень. Колосальний, яскравий діамант — такий великий, що поряд із ним товстий золотий перстень здавався благеньким. «Такий великий, що здається розіграшем. Фальшивкою. Чимось абсурдним і неможливим. Найбільший камінь, який міг запропонувати банк “Валінт і Балк”».

— Я мушу вас попросити: виходьте за мене заміж, — прохрипів Ґлокта. Рука, що тримала перстень, тремтіла, наче сухий листочок. «Сунь у неї сікач — і вона непохитна, мов скеля, та варто попросити мене потримати перстень, як я мало не дзюрю в штани. Кріпися, Занде, кріпися».

Арді витріщилася на блискучий камінь. У неї дурнувато відвисла щелепа. «Від шоку? Від жаху? Вийти за цю… істоту? Та я краще помру!»

— Гм… — пробелькотіла вона. — Я…

— Знаю! Знаю, мені так само бридко, як і вам, але… дайте мені висловитися. Будь ласка. — Ґлокта опустив погляд на підлогу. Коли він заговорив, його вуста скривилися. — Я не такий дурний, щоб удавати, ніби ви можете коли-небудь полюбити… такого, як я, чи думати про мене лагідніше, ніж із жалем. Це питання необхідності. Вам не варто цього соромитися через те… хто я такий. Вони знають, що ви носите дитину короля.

— Вони? — пробелькотіла Арді.

— Так. Вони. Дитина є для них загрозою. Ви є для них загрозою. Так я можу вас захистити. Можу зробити вашу дитину законною. Віднині й надалі вона має бути нашою дитиною.

Арді все одно мовчки витріщалася на перстень. «Як арештант із жахом витріщається на інструменти й роздумує, чи зізнаватись йому. Обидва варіанти жахливі, та який із них гірший?»

— Я можу дати вам багато чого. Безпеку. Стабільність. Повагу. Ви матимете все найкраще. Високе становище в суспільстві, хай чого варті такі речі. Ніхто й не мріятиме про те, щоб хоч зачепити вас пальцем. Ніхто не насмілиться розмовляти з вами зверхньо. Звісно, люди шепотітимуться у вас за спиною. Та шепотітимуть вони про вашу вроду, ваш розум і вашу неперевершену доброчесність. — Ґлокта примружив очі. — Я про це подбаю.

Арді підвела погляд на нього й ковтнула. «А зараз буде відмова. Дякую, та я краще помру».

— Мушу бути з вами чесною. Молодшою… я вчинила дещо дурне. — У неї скривилися вуста. — Це навіть не перший байстрюк, якого я ношу. Батько зіштовхнув мене зі сходів, і я втратила дитину. Він мало не вбив мене. Я не думала, що це може статися знову.

— Ми всі робили щось таке, чим не пишаємося. — «Вам варто якось почути мої зізнання. Точніше кажучи, їх не варто чути нікому й ніколи». — Це нічого не змінює. Я пообіцяв, що подбаю про ваш добробут. Іншого способу не бачу.

— Тоді так. — Дівчина без церемоній узяла в Ґлокти перстень і надягнула на палець. — Тут нема про що думати, чи не так?

«Це аж ніяк не бурхлива згода, неохоче прийняття зі сльозами на очах чи радісна капітуляція, що про них можна прочитати у книжках казок. Це укладання ділової угоди знехотя. Привід для сумних роздумів про все, що могло бути й чого не сталося».

— Хто б міг подумати, — забурмотіла Арді, роздивляючись самоцвіт у себе на пальці, — багато років тому, коли я дивилась, як ви фехтуєте з моїм братом, що колись я носитиму перстень від вас? Ви завжди були чоловіком моєї мрії.

«А тепер я чоловік ваших кошмарів».

— Життя робить дивні повороти. Такі обставини навряд чи хтось міг передбачити.

«І таким чином я рятую два життя. Скільки зла це може переважити? Однак це принаймні якийсь внесок на потрібну чашу терезів. У кожного має бути щось на потрібній чаші терезів».

Арді підвела темний погляд до його очей.

— А ви не могли дозволити собі більший камінь?

— Лише якби пограбував скарбницю, — прохрипів Ґлокта. «За традицією зараз був би поцілунок, але за таких обставин…»

Арді підійшла до нього й підняла одну руку. Він відхитнувся і скривився від різкого болю в стегні.

— Вибачте. Трохи… розучився.

— Якщо я маю це зробити, то лише як годиться.

— Тобто зробити все якнайкраще?

— Ну, хоч якось це зробити.

Вона підійшла ще ближче. Ґлокті довелося змусити себе залишитися на місці. Вона зазирнула йому в очі. Неквапом потягнулася вгору й торкнулася його щоки. Від дотику в нього засіпалася повіка. «Дурість. Скільки жінок торкалися мене раніше? Та все-таки то було в іншому житті. Іншому…»

Рука Арді ковзнула довкола його обличчя, а кінчики її пальців міцно втиснулись йому в щелепу. Коли вона наблизила його до себе, в нього клацнула шия. Ґлокта відчув, як йому гріє підборіддя її дихання. Її губи злегка, лагідно торкнулись його

1 ... 162 163 164 ... 180
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"