Читати книгу - "Тореадори з Васюківки (2004)"

Павлуша, що сидiв попереду, хоч i пригинався, але зачепив мимохiть головою за люстру, i склянi бурульки мелодiйно задзвенiли, вiтаючи нас у хатi.

Хата була майже порожня. Тiльки великий буфет з голими полицями вiдсвiчував у водi дзеркалами та посеред кiмнати плавав догори нiжками зламаний стiлець.

Гребенюк був, дуже хазяйновитий, енергiйний дядько, до того ж мав, крiм Ганьки, двох синiв-парубкiв. I, звичайно, вони змогли дати собi раду. Випхали всi речi спершу на горище, а тодi повантажили на машину. I тепер я подумав, що Павлушi, чесно кажучи, нi на що було розраховувати. Нiхто б йому не дав виносити Гребенючку на руках з хати. Хiба б, може, човном скористалися (якби солдатiв не було). I всю активну роботу по врятуванню робили б батько i брати, а мiй Павлуша в кращому випадку подавав би речi з горища у човен. А то могли й вiдправити його додому на отому надувному човнику, щоб не крутився пiд ногами i не заважав. Отже… Але я, звичайно, нiчого цього Павлушi не сказав i не скажу нiколи. Хай тiшиться думкою, що вiн винiс би її на руках i вона обняла й поцiлувала б його при всiх i сказала б якiсь такi, такi слова, якi тiльки у хлоп'ячих мрiях говорить дiвчина хлопцевi… Хай тiшиться…

Бiдний Павлуша роззирався навколо з таким разчарованим кислим виразом, що менi аж шкода його стало. Як менi хотiлося знайти хоч яку-небудь, хай навiть найдрiбнiшу фiтюльку, потрiбну Гребенючцi, — щоб вiн її врятував!

Поклавши весло на дно i перебираючи руками по стiнах, я провiв човна у другу кiмнату. То була спальня. З-пiд води стирчали нiкельованi трубки з шишками i кульками — спинки лiжок — i стояла велика, на пiвстiни, порожня шафа з розчиненими дверцятами. На шафi в безладдi валялися якiсь коробки.

— Та ну, поїхали, нiчого нема, — млявим голосом промовив Павлуша.

— Стривай, — сказав я i пiдвiв човна до шафи.

Скраю на шафi лежали порожнi коробки з-пiд взуття. Рятувати їх мiг тiльки дурень. Але попiд стiною я помiтив якусь темно-синю плескату квадратну коробочку, яка викликала до себе явну повагу. В таких коробочках у ювелiрних магазинах продають рiзнi коштовностi.

Дотягтися до коробочки просто так я не змiг. Треба було лiзти на шафу. I я це зробив, як менi здалося, дуже спритно. Сперся руками, пiдскочив i сiв на шафу. От якби в тiй коробочцi та виявилась якась дорогоцiннiсть!.. Але сподiвання мої не справдилися. Коробочка була порожня. Колись у нiй лежали, певно, срiбнi ложечки (про це свiдчили спецiальнi перегородки, обтяїнутi чорним бархатом), але то було дуже давно, бо i бархат той порудiв та одклеївся, i кришка коробочки була одiрвана й ледь трималася. Мабуть, i ложечки тi вже погубилися.

Тьху! Хай ти сказишся!

Я стрибнув назад у човен.

I тут…

Човен хитнувся, я пiдвернув лiву ногу i аж зойкнув вiд гострого болю. Унизу бiля кiсточки щось хруснуло. Я не встояв i шубовснув у воду. Зразу виринув i схопився за борт. Павлуша допомiг менi залiзти в човен:

— Тю! Як же це ти?

— Та ногу пiдвернув, — з досадою сказав я i винувато глянув на нього. — Бач, i штормiвку твою замочив.

— Та дiдько з нею. Як нога?

Нога бiля кiсточки страшенно болiла, не можна було доторкнутися, не те, що стати. I буквально на очах почала пухнути, набрякати. Але я сказав:

— Та нiчого, пройде. Заживе, як на собацi…

Але Павлуша по моєму обличчю бачив, що з ногою негаразд.

— Поїхали, — рiшуче сказав вiн i взявся за весло. Коли ми вибралися з хати, Павлуша пiдвiвся i почав гребти навстоячки. У нас майже всi на плоскодонках так гребуть. I весло для цього робиться спецiально довге. Таким веслом сидячи й не гребтимеш. Сидячи в нас гребуть коротким веслом на довбанцi. А це була плоскодонка. I я б зараз гребти не змiг. Бiль у нозi не припинявся. Вiн оддавав навiть у серце. "Невже зламав?" — з тривогою подумав я.

Вже зовсiм розвиднялось. Туман рiдшав, i стало видно жвавий рух на затопленiй вулицi. Мiж хат, повiток i садкiв снували бронетранспортери, десь далi в глиб села гурчали тягачi й машини, розтягаючи завали й те, що було на їхньому шляху. I всюди майорiли зеленi солдатськi гiмнастерки. Чим ближче ми пiдпливали, тим бiльше ставало людей. Здавалося, геть усе село зараз тут, на затопленому кутку. I нiхто не сидiв склавши руки. Всi щось робили: щось несли, щось тягли, щось передавали один одному.

Он Галина Сидорiвна у спортивному костюмi промайнула на горищi хати. А там дiд Салимон. А он хлопцi — Карафолька, Антончик, Коля Кагарлицький. На борту бронетранспортера їдуть, i в кожного в руках по двi курки. А обличчя такi геройськi, що куди там…

А я. Це було так безглуздо — саме зараз, коли таке робиться, коли геть усе село, старi й малi, допомагають потерпiлим — зламати ногу' Так було безглуздо, що я мало не плакав I як я доберуся додоiму?

Ну, довезе мене Павлуша на човнi до сухого, а далi як? На однiй нозi стрибати? Не дострибаю — далеко. А людям хiба до мене зараз! Ще зi мною возитися. I тут я згадав