Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Ім’я вітру 📚 - Українською

Читати книгу - "Ім’я вітру"

2 197
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ім’я вітру" автора Патрік Ротфусс. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 161 162 163 ... 222
Перейти на сторінку:
в річку Ометі й подивився, як він неквапом поплив за течією. Якщо вони шукатимуть мене за кров’ю, то їм здасться, ніби я тікаю на південь. Якби ж то вони тільки пішли за ним.

Розділ сімдесятий

Знаки

Наступного дня я раптово прокинувся рано-вранці. Я не знав точно, де я, — знав лише, що я не там, де маю бути, і що щось не так. Я переховуюся. Хтось мене переслідує.

Я скрутився калачиком у кутку маленької кімнатки. Лежав на ковдрі, закутавшись у свій плащ. Це було в якомусь шинку… я повільно згадав усе. Я винайняв кімнату в шинку біля доків Імрі.

Я зіп’явся на ноги та обережно потягнувся, щоб не роз’ятрити рани. До єдиних дверей у кімнаті я підсунув шафу, а вікно зачинив, перев’язавши мотузком, хоча воно було надто мале, щоб у нього проліз дорослий чоловік.

Оглянувши свої заходи безпеки в прохолодному блакитному ранньому світлі, я трохи знітився. Я не міг згадати, чому спав на підлозі: це мене вбивці так налякали чи клопи? Хай там як, було очевидно, що ближче до кінця ночі я мислив не надто чітко.

Я підібрав дорожню торбу й лютню та пішов униз. Мені треба було дещо спланувати, але перед цим потрібно було поснідати та скупатися.

Попри насичену ніч, я прокинувся практично на світанку, тож потрапити до лазні мені було легко. Вичистившись і заново перебинтувавши бік, я відчув себе майже людиною. З’ївши тарілку яєчні, дві ковбаски і трохи смаженої картоплі, я вирішив, що можу спокійно обдумати своє становище. Просто неймовірно, наскільки легше мислити продуктивно на повний шлунок.

Я сидів у віддаленому кутку маленького портового шинку й потроху пив із кухля свіжий яблучний сидр. Я вже не боявся, що от-от вискочать наймані вбивці й нападуть на мене. Але я все одно сидів спиною до стіни так, щоб було добре видно двері.

Учора я перелякався здебільшого через те, що це заскочило мене геть непідготовленим. Живучи в Тарбієні, я щодня очікував, що хтось спробує мене вбити. Цивілізована атмосфера Університету навіяла мені хибне відчуття безпеки. Рік тому мене б ні за що не заскочили зненацька. Сам напад мене б точно не здивував.

Здобуте дорогою ціною в Тарбієні чуття наказувало мені тікати. Йти звідси. Залишити Емброуза та його кревну помсту далеко позаду. Але ця дика частина мого «я» переймалася лише безпекою. Планів у неї не було.

Я не міг піти. Надто багато вже пов’язувало мене з цим місцем. Моє навчання. Мої марні надії знайти собі покровителя та ще сильніші надії потрапити до Архівів. Мої нечисленні друзі. Денна…

До шинку почали заходити на сніданок моряки та портові робітники, і зала повільно наповнилася негучним гудінням розмов.

Я неясно почув подзвін на віддалі, і мені спало на думку, що за годину розпочнеться моя зміна в Медиці. Арвіл помітить мою відсутність, а він такого не пробачає. Я ледве придушив у собі бажання побігти назад до Університету. Було добре відомо, що студентів, які не приходили на заняття, наступного семестру карали підвищенням плати за навчання.

Щоб зайняти себе чимось на час міркувань про своє становище, я дістав свій плащ, а також голку з ниткою. Від учорашнього ножа на ньому залишився прямий розріз десь у дві п’яді. Я почав зашивати його крихітними стібками, аби шов не впадав у вічі.

Поки мої руки працювали, мої думки перескакували з одного на інше. Чи можу я протистояти Емброузові? Погрожувати йому? Сумнівно. Він знає, що я не можу успішно висунути проти нього звинувачення. Але, можливо, мені вдасться довести кільком майстрам, що сталося насправді. Кілвін розлютиться, коли почує про найманих убивць із пошуковим компасом, і Арвіл, можливо, теж…

— …вогонь синій-пресиній. Вони всі мертві, розкидані довкола, як ганчір’яні ляльки, а будинок довкола них розвалюється. Я був радий, шо побачив його кінець. Повірте.

Коли мої уважні вуха виловили цю розмову з гамору загальної зали, я вколов собі палець голкою. За кілька столиків від мене пили пиво двоє чоловіків. Один був високий і лисуватий, а другий був рудобородим товстуном.

— Та ти як стара баба, — зареготав товстун. — Готовий слухати любі плітки.

Високий похмуро хитнув головою.

— Я був у корчмі, коли вони зайшли туди з новиною. Вони збирали люд із фургонами, шоб поїхати по тіла. Усі, хто був на весіллі, мертві-мертвісінькі. Тридцятьом із лишком людям випустили кишки, наче свиням, а хату спалили синім полум’ям. І це ше було не найбільшою дивовижею, як… — Він притишив голос, і я не розчув його подальші слова за шумом, який стояв у залі.

Я ковтнув: у горлі в мене раптово пересохло. Повільно завершив останній стібок на плащі та відклав його. Помітив, що в мене з пальця точиться кров, і, не замислюючись, запхав його до рота. Глибоко вдихнув. Трохи випив.

Тоді підійшов до столика, за яким сиділи й розмовляли ті двоє.

— Ви, панове, звідки — часом, не припливли сюди за течією?

Вони підняли очі, явно роздратувавшись через те, що їх урвали. «З “панами” я помилився. Треба було казати “хлопці”, “хлопи”». Лисий кивнув.

— Ви не з Марров прибули? — запитав я, назвавши перше північне місто, яке згадав.

— Ні, — відповів товстун. — Ми з Требона.

— О, добре, — сказав я, гарячково намагаючись вигадати достовірну побрехеньку. — У мене в тій місцевості рідні, яких я хотів провідати. — Я спробував вигадати, як розпитати його про підслухану історію, але моя голова спорожніла.

У мене спітніли долоні.

— Там готуються до свята врожаю чи я його вже пропустив? — дурнувато завершив я.

— Ше готуються, — відповів лисий і демонстративно повернувся до мене плечем.

— Я чув, десь там була якась халепа з весіллям…

Лисий знову повернувся до мене обличчям.

— Ну, не знаю, як ти то почув. Учора ввечері це ше була свіжа новина, а ми сюди пристали тільки десять хвилин тому. — Він пильно на мене поглянув. — Не знаю, нашо ти мені це кажеш, хлопче. Але я на то не поведуся. Паняй звідси, бо задам перцю.

Я повернувся на своє місце, розуміючи, що непоправно все зіпсував. Я сидів, міцно притиснувши долоні до столика, щоб руки не трусилися. Жорстоке вбивство групи людей. Синій вогонь. Дивовижа…

Чандріяни.

Менш ніж за добу до цього чандріяни були в Требоні.

Я майже машинально допив свій сидр, а тоді підвівся й попростував до шинквасу.

Я швидко звикав до реальності цієї ситуації. Стільки років минуло — і ось нарешті

1 ... 161 162 163 ... 222
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ім’я вітру», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ім’я вітру"