Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Граф Монте-Крісто притулив руку до чола, немовби намагаючись зосередитися на своїх згадках.

— Ні, це було на повітрі... було воно... ох, не знаю... чомусь у зв’язку з цим пригадується мені сонячна днина і якесь церковне свято... У панни де Вільфор були в руках квіти, хлопчик ганявся у садку за гарним павичем, а ми сиділи в альтанці, повитій виноградом... Ну ж бо допоможіть мені, пані! Невже те, що я оце сказав, нічого вам не нагадує?

— Їй-богу, нічогісінько, — відказала пані де Вільфор, — а я певна, пане графе: якби я десь зустрічалася з вами, то ваш образ не міг би стертися з моєї пам’яті.

— Може, пан граф бачився з нами в Італії? — несміливо запитала Валентина.

— Справді, в Італії... Може, й так, — сказав граф Монте-Крісто. — Ви бували в Італії, панно?

— Ми були там з панею де Вільфор два роки тому, Лікарі боялися за мої легені, то порадили мені пожити трохи в Неаполі. Ми проїздили Болонью, Перуджу і Рим.

— От так пак! — вигукнув граф Монте-Крісто, наче та проста вказівка допомогла йому впорядкувати спогади. — У Перуджі, у день Тіла Господнього, у садку Поштового готелю, де випадок звів нас усіх — вас, пані, панну де Вільфор, вашого сина і мене — я й мав за честь вас бачити.

— Я добре пам’ятаю Перуджу, і Поштовий готель, і свято, що про нього ви кажете, пане графе, — мовила пані де Вільфор, — хоч як я порпаюся у спогадах і соромлю себе за кепську пам’ять, усе ж таки не можу згадати, що мала за честь бачитися з вами.

— Диво дивнеє, і я теж, — сказала Валентина, зводячи на графа Монте-Крісто свої гарні очі.

— А я пречудово пам’ятаю, — встряв Едуар.

— Зараз я допоможу вам, — сказав граф Монте-Крісто. — Днина стояла спекотна, ви чекали коней, яких не квапилися запрягати через те свято. Панна пішла в сад, а ваш син зник, ганяючись за павичем.

— Я таки зловив його, мамо, пам’ятаєш, — сказав Едуар. — Ще й видер у нього із хвоста три пір’їни.

— Ви, пані, сиділи тоді у виноградній альтанці. Невже ви не пам’ятаєте, що сиділи на камінному ослоні й, поки вашої доньки й сина, як я ото казав, не було, довго з кимось балакали?

— Авжеж, правда, — зашарівшись, мовила пані де Вільфор, — пригадую, то був чоловік у довгій вовняній киреї... здається, лікар.

— Так отож. Той чоловік був я, мешкав я в тому готелі тижнів зо два, вилікував свого камердинера від лихоманки, а господаря готелю від жовтяниці, тож мене вважали славетним лікарем. Ми довгенько балакали з вами на різні теми: про Перуджіно, про Рафаеля, про звичаї, про вбрання, про славетну аква-тофану, що її секретом, як вам казали, ще володіє дехто у Перуджі.

— Так, так, — поспішно і з певним занепокоєнням сказала пані де Вільфор, — пригадую я.

— Не пам’ятаю вже до ладу ваших слів, — спокійнісінько провадив граф Монте-Крісто, — та добре в пам’ятку мені, як, поділяючи загальне враження про мене, що було помилкове, ви радилися зі мною про здоров’я панни де Вільфор.

— Таж ви справді були лікарем, якщо вилікували кілька хворих, — відказала пані де Вільфор.

— Мольєр і Бомарше відказали б вам, що це саме тому, що я ним не був, адже не я вилікував хворих, а вони просто одужали: сам я можу лише сказати вам, що я досить ґрунтовно студіював хімію і природничі науки, проте робив це як любитель...

Годинник вибив шосту.

— Ох, уже шоста година, — сказала вочевидь схвильована пані де Вільфор, — може, ви підете та дізнаєтеся, Валентино, чи не хоче ваш дідусь обідати?

Валентина підвелася і, вклонившись графові Монте-Крісто, мовчки вийшла з вітальні.

— О Боже, пані, невже це через мене ви відіслали панну де Вільфор? — запитав граф Монте-Крісто, коли дівчина вийшла.

— Нітрохи, пане графе, — хутко відказала жінка, — та о цій порі ми годуємо пана Нуартьє тим скупим обідом, який підтримує його жалюгідне існування. Вам відомо, в якому сумному стані перебуває батько мого чоловіка?

— Пан де Вільфор казав мені про це, здається, його спіткав параліч?

— Авжеж, як на лихо. Сердешний дідок не може й поворухнутися, тільки душа ще жевріє в цих людських останках, квола і тремтлива, мов пломінець у каганці, що майже згас. Та перепрошую, пане графе, що я розповідаю вам про наші родинні нещастя, адже я урвала вас тієї хвилі, коли ви казали мені, що ви непоганий хімік.

— Не казав я цього, — усміхнувшись, відказав граф Монте-Крісто, — навпаки, я вивчав хімію лише тому, що, вирішивши жити переважно на Сході, хотів піти за прикладом царя Мітридата.

— Mithridates, rex Ponticus[52], — мовив малий бешкетник, витинаючи силуети з листків пречудового альбома, — той цар, що кожнісінького ранку випивав кварту вершків із отрутою.

— Едуаре, капосна ти дитино! — вигукнула пані де Вільфор, видираючи у нього з рук понівечену книжку. — Ти нестерпний, ти нам набрид. Іди звідціля, до сестри, у кімнату діда Нуартьє.

— Альбом... — сказав Едуар.

— Що альбом?

— Я хочу альбом...

— Нащо ти порізав малюнки?

— Бо мені це подобалося.

— Іди звідціля, хутчій!

— Не піду, поки не даси альбома, — заявив хлопчина, сідаючи в глибокому фотелі, бо мав звичку ні в чому не поступатися.

— Бери ось, і дай нам спокій, — сказала пані де Вільфор.

Вона дала йому альбом і попровадила до дверей.

Граф Монте-Крісто стежив очима за пані де Вільфор.

— Продивимося, чи причинить вона за ним двері... — пробурмотів він.

Пані де Вільфор старанно зачинила двері за сином, і граф Монте-Крісто удав, ніби не помітив того.

Потім, ще раз озирнувшись навсібіч, вона знову сіла на дивані.

— Дозвольте сказати вам, — мовив граф Монте-Крісто зі знайомим нам простодушним виглядом, — що ви занадто суворі з цією чарівною дитиною.

— Інакше й не можна! — з суто материнським апломбом заявила пані де Вільфор.

— Едуар цитував нам Корнелія Непота, кажучи про царя Мітридата, — сказав граф Монте-Крісто, — і ви урвали його на цитаті, яка свідчить про те, що його учитель часу дарма не згаяв і що ваш син дуже розвинений, як на свій вік.

— Правда ваша, пане графе, — відказала потішена мати, — він дуже здібний хлопчина і запам’ятовує все, що захоче. У нього тільки один ґандж: свавільний дуже... а повертаючись до того, що він сказав, пане графе, то чи вірите ви, що Мітридат уживав цих заходів безпеки і що вони діяли?

— Я так вірю в це, що сам удавався до цього способу, щоб мене не отруїли в Неаполі, Палермо і Смирні, тобто у трьох випадках, коли мені довелося б розпрощатися з життям, якби я не вжив цих заходів.

— І це допомогло?

— Цілком.

— Ох, справді: пам’ятаю, ви щось таке вже