Читати книгу - "Кровна магія: у пошуках Проклятої Королеви, Ляна Аракелян"

– Лежа– а– а– а– а– а– ати! – бойовий клич Шафрана кинув усіх нас на підлогу, і над нами, прошарудівши крилами, пронісся та сама зграя кажанів.

– Шафране! Твої друзі нам ще знадобляться! – крикнула я навздогін клопу.

– Зрозумів! Скажи куди летіти, ми полетимо!

– Альге?

– Прямо, а там, де тунель розходиться, ліворуч і ще раз ліворуч. Сподіваюся, ми до того часу встигнемо.

– Будемо гнати їх як кабанчиків! – запевнив фамільяр і зник.

– Побігли! – крикнув Альгін.

Герман схопив мене за руку, і ми рушили вперед. Я вибивалася з сил: це в хлопців чудова фізпідготовка. Моя – вся закінчувалася на кухні. «Джерело», – згадала я і зробила так, як вчила мене Найзінтра. Одразу відчула прилив сил і ніжний абрикосовий запах. Бігти стало легше.

Ми зупинилися біля розвилки. Я, важко дихаючи, склалася у дугу. У правому боці кололо та дуже хотілося пити.

– Немає сенсу всім іти за Кхиброю, – Альг зробив кілька ковтків із фляги, простягнув нам, усі, крім мене, відмовилися. – Підемо я, Рані, Ойхільд, Богріс і Герман. Рута з Ліком і Васею залишаться тут.

– Це чому ж? – обурився Лікраніель.

Але Вася поклав йому руку на плече.

– Ліку, а якщо тут хтось на нас чекатиме? Засідка? Ти про це подумав? Альгін усе правильно вирішив. Хтось має захищати тил.

Ельф засопів, але нічого не сказав. Герман коротко поцілував мене і шепнув:

– Нічого не бійся, ми обов’язково повернемося.

– Угу.

– І зачини джерело. Не потрібно в перший день постійно звертатися до нього.

– Угу.

Я подумки подякувала джерелу за сили й попросила, щоб воно зачинилося. Абрикосовий запах став розвіюватися і, нарешті, зовсім зник. Хвилини тягнулися так повільно, немов час став патокою. Я роздивлялася стіни, але на них, окрім моху і цвілі, більше нічого не росло. Десь скрібся чи то пацюк, чи то миша. Лік ходив туди-сюди, немов вираховував відстань від мене до входу і назад.

– Ліку, не метушись, – розсердилася я і прислухалася. – Ти щось чуєш?

– Ні, – смикнув вухом ельф.

Я прислухалася. Пацюк чи миша так і продовжував шкарябатися, але до цього домішався ще якийсь шум. Наші?

– Яка зустріч! – я здригнулася, почувши за спиною знайомий голос. Ні! Пресвітлі боги! Тільки не він! Акрідено, допоможи мені!

Я повернулася і побачила двох. У проході, схрестивши на грудях руки, стояв усміхнений Яарн. А поруч із ним Ту’Ан-Ех.

– Якби ти знала, мідноволоса, як я радий тебе бачити, – одноокий зробив крок у мій бік і розкрив обійми. Я втиснулася в стіну.

– Не смій, – у руці Ліка блиснуло лезо ножа.

– Га-га-га! – розреготався Ту’Ан-Ех. – Хлопчику, йди з дороги. Добром прошу, йди.

Лікраніель кинув ніж, але маг встиг відхилитися, і той, жалісно дзенькнувши, впав. Ту’Ан-Ех підібрав ніж і підніс до очей.

– Ого! Звідки така дорога іграшка у звичайного світлого ельфенятка?

– Звідки треба!

Я почула знайоме дзижчання крил. Шафран! Але Яарн мене випередив, він підстрибнув і спритно зловив у кулак фамільяра.

– Треба ж, усе вийшло не так, як планували, еге ж? – він схопив клопа за лапи й відірвав їх. Той звалився на підлогу.

Я підстрибнула, виставляючи вперед ногу. Почувся хрускіт і характерний запах. Клоп миттєво відродився на моєму плечі й злетів угору.

– Лети геть!.. – крикнула я.

З’явилася маленька надія на порятунок. Шафран встиг полетіти раніше, ніж маг кинув у нього вогняним м’ячем.

– Тебе сама доля мені послала, – усміхнувся одноокий і наблизився до мене.

Василь став між мною і Яарном, загороджуючи мене від темного.

– Твоя доля явно щось сплутала. Або ти не так її зрозумів, – голос такий, ніби він зараз ним заріже одноокого.

– А ти хто? – він придивився. – На мага не схожий. Ту’Ан-Еху, перевір-но його, раптом я помиляюся.

– Із задоволенням, – почула я знайоме сичання і побачила, як із рота мага висунувся довгий зміїний язик.

– Не смій, чуєш?! Не смій! – крикнула я що є сили з-за спини Василя. – Що ви про себе уявили?! Покидьки! – я згадала слова Кронту і вирішила бити по найболючішому – по їхньому честолюбству. Упир мав рацію: благородні в найманці не йдуть! – Хто ти, Яарне?! Син прачки? Чи тебе, як і твою Найяррі, народили в якомусь борделі з клопами й вошами? Не вдавай із себе високорідного! Ти ніколи не будеш рівним мені!

Темний сторопів, його червоне око зловісно спалахнуло.

– Як же ти мені подобаєшся, зухвале дівчисько! – реготнув він. – Ходімо зі мною, і я розповім тобі багато чого про себе, про свої подвиги...

– Досить!.. – перервала його я. – Нещасні фрімпслі – це і є твої подвиги. І, звісно ж, полювання на жінок, які слабші за тебе! Ось це подвиги! Ось це захоплення!