Читати книгу - "Буря Мечів"

над десятьма тисячами дорнян, які вже марширували королівським гостинцем. Джон Дарі з Баристаном Селмі виїхали у Скельний Септ — позбирати кого зможуть з грифонів, а королевич Рейгар повернувся з півдня й переконав свого батька проковтнути свою гордість і викликати мого батька. Але з Кичери Кастерлі крук так і не повернувся, і король ще більше налякався. Йому всюди ввижалися зрадники, та й Вейрис завжди крутився поруч і підказував чергового зрадника, про якого він сам ще не встиг подумати. Отож його світлість наказав алхімікам розмістити по всьому Королівському Причалу сховки з дикополум’ям. Під Бейлоровим септом і халупами Блошиного Дна, під стайнями і складами, під усіма сімома брамами, навіть у підвалах Червоної фортеці.

Все робилося цілком таємно жменькою майстрів-піромантів. Вони навіть власним підмайстрам не довіряли, тож їм ніхто не допомагав. Королева вже багато років заплющувала на все очі, а Рейгар був надто зайнятий армійськими справами. Але Ейрисів новий правиця — той, що з булавою і кинджалом на гербі,— був не зовсім дурень, отож побачивши, як щодня і щоночі ходять туди-сюди Росарт, Беліс і Гаригус, він щось запідозрив. Челстед, ось як його звали, лорд Челстед...— (Ім’я пригадалося зненацька, під час розповіді).— Я вважав його боягузом, але йому вдалося десь набратися мужності й піти до Ейриса. Він, як міг, відмовляв короля. Переконував, жартував, залякував і, нарешті, благав. Та коли все виявилося марним, він зняв свій ланцюг — знак своєї посади — і кинув його на підлогу. За це Ейрис спалив його живцем, а ланцюга повісив на шию Росартові — своєму улюбленому піроманту. Це саме він засмажив лорда Рикарда Старка у власних обладунках. А я весь цей час стояв біля підніжжя Залізного трону в своїх білих латах, непорушно як мрець, охороняючи свого сюзерена і його милі секрети.

Всі мої побратими, бачте, поїхали, та мене Ейрис тримав біля себе. Я ж бо син свого батька, от він мені й не довіряв. Хотів, щоб Вейрис мав змогу за мною наглядати і вдень, і вночі. От я і чув усе...— (Йому пригадалося, як світилися очі в Росарта, коли той розгортав карти, щоб показати, куди ще слід закласти речовину. Гаригус із Белісом були такі самі).— Рейгар зустрівся з Робертом на Тризубі, й ти добре знаєш, що з цього вийшло. Коли звістка про це дійшла до двору, Ейрис відіслав королеву разом з королевичем Вісерисом на Драконстон. Князівна Елія теж мала їхати, але король заборонив. Чогось забрав собі в голову, що княжич Левин зрадив Рейгара на Тризубі, але вважав, що змусить Дорн зберігати вірність доти, доки триматиме князівну Елію з Ейгоном біля себе. «Зрадникам потрібне моє місто,— я чув, як він казав Росарту,— та вони отримають тільки попіл. Роберт буде королем обгорілого кістя та смаженого м’яса». Таргаріени померлих не ховають — вони їх спалюють. А Ейрис вирішив запалити найбільше з усіх погребальне багаття. Хоча, якщо по правді, не вірю я, що він справді чекав смерті. Як і Ейріон Полум’яний перед ним, він гадав, що вогонь його перевтілить... що він повстане з мертвих, переродиться в дракона й перетворить усіх своїх ворогів на попіл.

Нед Старк мчав з Робертовим авангардом на південь, однак мій батько з військом дістався міста перший. Пайсел переконав короля, що хранитель Заходу прийшов його захищати, тож він відчинив браму. Єдиний раз, коли слід було послухатися Вейриса, король його проігнорував. Мій батько не встрявав у війну, підраховуючи образи, яких завдав йому Ейрис, і вважав, що дім Ланістерів має приєднатися до переможця. Все вирішилося на Тризубі.

Тримати Червону фортецю доручено було мені, але я вже знав, що ми програли. Я послав до Ейриса — просив у нього згоди почати переговори. Мій гонець повернувся з королівським наказом. «Якщо ти не зрадник, принеси мені голову свого батька». Ейрис здаватися не збирався. Мій гонець доповів, що з ним лорд Росарт. Я розумів, що це значить.

Коли я знайшов Росарта, він, одягнений як простий солдат, квапився до потерни. Його я зарубав першим. А тоді вбив і Ейриса — поки він не встиг когось іншого послати з наказом до піромантів. Кілька днів я полював на решту піромантів і порішив їх усіх. Беліс пропонував мені золото, а Гаригус зі сльозами благав мене про милосердя. Ну, меч милосердніший за вогонь, але не думаю, що Гаригус оцінив мою доброту...

...Вода вже охолола. Джеймі, розплющивши очі, виявив, що витріщається на кикіть, який лишився від його робочої руки. «Руки, яка зробила мене Царевбивцею». Цап відібрав у нього і славу, і ганьбу водночас. «Лишивши мені що? Хто я тепер?»

Дівчина мала кумедний вигляд, притискаючи до пласких грудей рушника, з-під якого визирали дебелі білі ноги.

— Ти від моєї оповіді мову втратила? Ну ж бо, вилай мене, чи поцілуй, чи обізви брехуном. Давай!

— Якщо це правда, чому про це ніхто не знає?

— Лицарі королівської варти дають обітницю не видавати королівських таємниць. Чи ти хотіла, щоб я присягу зламав? — розсміявся він.— Чи ти вважаєш, що шляхетний лорд Вічнозиму хотів вислухувати мої кволі пояснення? Такий поважний чоловік! Йому досить було тільки глянути на мене — і засудити як винного,— Джеймі зірвався на ноги, холодна вода побігла по грудях.— За яким правом вовк судить лева? За яким правом?

Його почав бити дрож, і Джеймі, силкуючись вилізти з купелі, врізався кикотем об край.

Нестерпний біль... і знагла купіль попливла. Але Брієнна встигла підхопити Джеймі. Рука в неї вся була вкрита сиротами, липка й холодна, зате дужа — й ніжніша, ніж він міг подумати. «Ніжніша, ніж у Серсі»,— подумав він, поки дівчина допомагала йому вилазити з купелі на нетвердих, як обвислий прутень, ногах.

— Варта! — крикнула Брієнна.— Царевбивця!..

«Джеймі,— подумав він,— мене звати Джеймі».

Оговтався він на вологій підлозі, а навколо нього зі стурбованими обличчями стояли вартові, дівчина і Кайберн. Брієнна так і була гола, тільки, здавалося, геть забула про це.

— Це все через гарячу купіль,— говорив мейстер Кайберн. «Ні, він не мейстер, у нього забрали ланцюга».— А ще в нього в крові й досі є залишки токсинів, та й голодував він. Чим ви його годували?

— Хробаками, сечею і сірим блювотинням,— підказав Джеймі.

— Сухими плескачами, водою й вівсянкою,— заперечив гвардієць.— Але він майже нічого не їсть. Що з ним робити?

— Помийте, вдягніть і, якщо не зможе йти, віднесіть у Погребальну вежу,—