Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

Тут дівчина розгубилася.

— Я знаю Катану Солонгтон! Не мою маму, а ту, що вийшла заміж за  Вольфрама! Вона померла під час нападу піратів. Ще була Мая Солонгтон. У двадцятому столітті гілки двох сестер знову зійшлися на моїй бабусі Каміллі!

— Ти впевнена, що сестер було тоді дві? — зацікавлено подивився на неї Хорос.

— Не можу сказати точно. У нашому роді через прокляття взагалі рідкість, що народжується більше однієї дитини!

— Скільки ви збираєтеся гостювати у селі?

— Завтра повертатимемося до столиці! — відповів Альбрехт.

— Так швидко? — зойкнула Софі. — Залишайтеся ще!

— Ми не можемо! У нас справи у Заргансі! — тактично відмовилася Рада. Якщо вони погоджувалися на усі пропозиції погостювати, то ще б не від’їхали далеко від столиці.

— Добре! Тоді поки що відпочивайте! Вашого приїзду у нас тут чекали давно. А завтра повертайтесь додому! — Хорос бічним зором помітив невдоволений погляд доньки.

— А ви потім ще приїдете? — з надією спитала Софія. Вона не розуміла, чому батько не міг умовити їх залишитись ще.

— Найближчим часом ні! Це буде наш останній виступ! Може, пізніше влаштуємо концерт у столиці! Його зможуть побачити всі охочі! — відповіла Рада.

Софі вдала, що не почула слів Ради.

— А ви, крон-герцог Альбрехт? Чи не приїдете ще?

— Софіє, не чіпляйся до гостей! Вони ж тобі сказали! Поки що це все! — кинув на неї несхвальний погляд батько.

— Ми дуже втомилися за цей час! Потрібно відпочити після постійних роз'їздів! Тим паче у нас уже закінчилися пісні, треба придумати нові! — відповів хлопець.

— Ну добре! — посміхнулася Софі. — Чекатимемо!

Рада та Альбрехт не сильно втомилися, тому вирішили провести решту дня не у будинку. Прогулятися селом, поговорити з людьми. Софі теж хотіла піти з ними, але Хорос не відпустив, змусивши її прибрати. Він був лише старостою села і мав одного слугу на ім'я Буз. Само собою, що роботою по дому займалася Софі. 

Хорос мав плани одружити дочку з сином свого кращого друга — Крісом Тигу. Здається, вона навіть йому подобалася. Саме тому він не хотів, щоб Рада з Альбрехтом довго перебували у селі. Нема чого Софі дивитися на тих, хто вищий за неї статусом. Вона мала знати своє місце.

Сама ж Гармонія, як ні в чому не бувало, гуляла селом. Вони звикли до уваги, і це вже майже не приносило дискомфорт.

Після від'їзду з Віджио Рада з Альбрехтом нарешті змогли забути те, що їм довелося пережити. Вони раділи кожному дню, намагалися не згадувати погане. А головне їм хотілося поділитися своєю радістю з іншими.

— Я вже забув, як це бути крон-герцогом! — засміявся Альбрехт. — Все-таки співати для простих людей простіше, ніж для знаті! Серед них я почуваюся вдома!

— Ти все ще сумуєш за колишнім домом? — Раді не хотілося псувати йому настрій, але це питання вилетіло скоріш ніж вона встигла подумати.

— Звичайно! — опустив очі хлопець. —  Я прожив там вісімнадцять років! Там була моя сім’я та друзі. А ще мене запрошували, щоб я грав на святах, іноді співав! Але я навіть ніколи уявити собі не міг, що займатимуся цим.

Рада недоречно нагадала йому про Рамплур. Настрій від цього трохи впав. Але хлопець спробував відігнати сумні думки. Йому дуже хотілося повернутися в імперію та спробувати розшукати хоч когось. Але тепер після того, як землі, на яких знаходився Рамплур, увійшли до складу Роена, це стало майже неможливо. Морл посилив охорону своїх кордонів.

— У нас незабаром останній виступ! А потім весілля Мерліна та Катани! — засміялася Рада. — Потрібно його провести так, щоб усі запам'ятали!

Щасливі та безтурботні вони пішли готуватись до виступу. 

* * *

Софі тієї ночі так і не змогла заснути. План, що визрів у неї ще вдень, не давав спокою. Віддзеркалення в сріблястій поверхні навпроти здавалося чужим. Вона нервово смикнула оборку на ліфі сукні — тканина не витримала й розійшлася по шву.

Порізавши палець, дівчина механічно витерла кров об внутрішній бік стегна. Софі вже не переймалась — її переконання були міцніші за сумніви. Вона знала: таких, як вона, в його житті було достатньо. Бо брат найвпливовішої людини герцогства не може бути цнотливим романтиком. А що між ним і його подругою нічого немає, вона вже не сумнівалась.

Взявши свічник зі столу, Софі тихо вийшла зі своєї кімнати. Не вистачало тільки, щоб хтось побачив її в цей момент. В іншій руці вона міцно стискала маленький ключ — той самий, що, за її задумом, мав відчинити двері у зовсім інше життя.

Коридор, куди вона звернула, закінчувався лише одними дверима. Софі торкнулася ручки — замкнено. Відкривши двері своїм ключем, вона прочинила двері. Світло Селени заливало кімнату, тож вона загасила свічку й поставила свічник на стіл.

Підійшовши до ліжка, дівчина завмерла.

«Вибачте мені, крон-герцогу…»

Альбрехт міцно спав. Його риси здавались ще прекраснішими у цьому світлі. Софі кілька секунд просто дивилась на нього.