Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Іншими словами, табори були економічно невигідними, і багато людей уже про це знали. Проте ніхто, навіть сам Берія, за життя Сталіна не наважився вжити якихось заходів, що, мабуть, і не дивно. Для найближчого оточення Сталіна 1950–1952 роки мали видаватися особливо небезпечними для того, щоб говорити диктаторові, що його улюблені проекти виявилися економічним провалом. Уже хворий і вмираючий Сталін м’якшим з роками не ставав. Навпаки, його параноя дедалі більше загострювалася, і тепер він був схильний бачити змовників і ворогів прямо навколо себе. У червні 1951 року він несподівано наказав арештувати керівника радянської контррозвідки Абакумова. Восени того ж року, без попередніх консультацій, він особисто продиктував рішення Центрального комітету щодо «мінгрельської націоналістичної змови». Мінгрели — етнічна група в Грузії, найвідомішим представником якої був не хто інший, як Берія. Протягом 1952 року в середовищі грузинської комуністичної еліти відбувалися арешти, звільнення з посад і страти; вони зачепили багатьох близьких товаришів і протеже Берії. Майже напевно остаточною ціллю цієї чистки для Сталіна був сам Берія[1739].

Проте не він один був жертвою останнього нападу сталінської параної. 1952 року Сталін почав виявляти зацікавленість у переслідуванні ще однієї етнічної групи. У листопаді 1952 року 14 провідних лідерів чехословацької комуністичної партії, що отримала повну владу у Чехословаччині, було притягнуто до суду — 11 з них були євреями — і засуджено як «сіоністських авантюристів». Через місяць після цього Сталін сказав на партійному з’їзді, що «кожен єврей — це націоналіст і агент американської розвідки». Після цього 13 січня 1953 року друкований орган Комуністичної партії газета «Правда» викрила «змову лікарів»: «терористичне угруповання лікарів», як вона писала, «що поставило собі за мету убивство активних суспільних діячів через саботаж медичної допомоги». Шестеро з дев’яти «лікарів-шкідників» були євреями. Всі вони заперечували те, що були пов’язані з Єврейським антифашистським комітетом, керівництво якого воєнного часу — видатні єврейські інтелектуали і письменники — було засуджене за кілька місяців до того за пропаганду «космополітизму»[1740].

«Справа лікарів» була сповнена жахливої трагічної іронії. Всього лише десять років тому сотні тисяч радянських євреїв, що мешкали у західній частині країни, були вбиті Гітлером. Ще сотні тисяч втекли з Польщі до Радянського Союзу, шукаючи порятунку від нацистів. Незважаючи на це, Сталін в останні роки свого життя планував нові показові суди, нову хвилю масових страт і нову хвилю депортацій. Можливо, в кінцевому підсумку він планував виселити всіх євреїв з великих міст Радянського Союзу до Середньої Азії і Сибіру[1741].

Країною знову ширилися страх і підозрілість. Налякані єврейські інтелектуали підписали заяву із засудженням лікарів. Ще сотні лікарів-євреїв було арештовано. Ще інших євреїв звільняли з роботи — країною котилася хвиля відвертого антисемітизму. На своєму далекому карагандинському засланні Ольга Адамова-Сліозберг чула розповідь місцевої жінки про те, як на пошті відкрили посилку з Америки, адресовану якомусь Рабиновичу, — у тій посилці начебто була вата, що кишіла тисячами тифозних вошей[1742]. У Каргопольлагу, таборі на півночі Архангельської області, до Ісаака Фільштинського теж доходили чутки про те, що в’язнів-євреїв мають забрати до спеціальних таборів на Далекій Півночі[1743].

І ось коли «справа лікарів» мала обернутися тисячами нових в’язнів у таборах і на засланні, коли навколо Берії і його поплічників затягувалася петля, і коли ГУЛАГ увійшов у період гострої економічної кризи — помер Сталін.

Розділ 23

СМЕРТЬ СТАЛІНА

Останні годину чи дві людина просто повільно задихалася. Агонія була страшною. Вона душила його у всіх на очах. У якийсь момент — не знаю, чи так насправді, але так здавалося — очевидно, в останню вже хвилину, він раптом розплющив очі і обвів ними всіх, хто стояв навколо. Це був жахливий погляд, чи то божевільний, чи то гнівний і сповнений жаху перед смертю…

Дочка Сталіна Світлана про останні хвилини життя батька.[1744]

Якщо у 1930-ті роки багато в’язнів вважали, що ГУЛАГ є якоюсь великою помилкою, котра якимось чином ховалася від доброго погляду товариша Сталіна, то на початку 1950-х уже мало хто мав такі ілюзії. Ставлення до цього, як згадував один табірний лікар, було простим: «Величезна більшість знали і розуміли, що це за людина. Люди розуміли, що це тиран, що ціла велика країна підкоряється порухові його пальця, і що доля кожного в’язня якимось чином пов’язана з долею Сталіна»[1745].

В останні роки його життя політичні в’язні сподівалися на його смерть і мріяли про неї, постійно, хоч і пошепки, щоб не привертати уваги, про це говорили. Люди, зітхаючи, казали: «Ох, грузини живуть довго», і цим могли передати свою надію, не вчиняючи державної зради. Навіть коли він захворів, політичні залишалися обережними. Майя Улановська почула звістку про його, як потім виявилося, смертельну хворобу, від жінки-інформаторки. Вона обережно відповіла: «Ну й що? Кожен може захворіти. У нього добрі лікарі, вони його вилікують»[1746].

Коли 5 березня 1953 року про його смерть повідомили офіційно, дехто продовжував бути обережним. У Мордовії політичні в’язні ретельно приховували свою схвильованість, що, як вони побоювалися, може коштувати їм додаткового терміну ув’язнення[1747]. На Колимі жінки «старанно оплакували небіжчика»[1748]. На одному з воркутинських лагпунктів Павло Негретов почув повідомлення, яке було зачитане у табірній їдальні. Ні начальник табору, який читав повідомлення, ні жоден в’язень не сказали і слова. «Новину зустріли могильною тишею. Ніхто нічого не сказав»[1749].

На одному норильському лагпункті в’язні слухали в урочистій тиші на табірному дворі повідомлення про смерть «великого вождя радянського народу і вільних людей усього світу». Після повідомлення настала довга тиша. Потім один із в’язнів підняв руку: «Товаришу начальник, мені дружина прислала трохи грошей, вони у мене на рахунку. Тут вони мені не потрібні, то я їх хотів би витратити на букет для нашого улюбленого вождя. Я можу це зробити?»[1750]

Інші відкрито раділи. У Степлагу звістку зустріли вітальними вигуками. У Вятлагу в’язні підкидали вгору кашкети і кричали «Ура!»[1751]. На вулицях Магадана один в’язень вітав інших: «Зі святом вас! Зі світлим Христовим воскресінням!»[1752] Релігійне піднесення відчував не він один: