Читати книгу - "Пан Ніхто"

Подивився на мене й засміявся, ніби нічого і не сказав, але мене скорчило так, немов я ускочив в окріп.

«Найгірше, гер Тодоров, що це вбивство вчинили ви».

«Хто ви такий? — сказав я. — І що це за брехня, яку ви мені підсовуєте? Як я міг вчинити вбивство на шосе, коли у той час був за десятки кілометрів від нього?»

«У судовій процедурі, гер Тодоров, як ви знаєте, важать не факти, а докази. Ніхто не доведе, де ви перебували у той фатальний момент, зате є невідпорні докази, що вбивство вчинено вами. Воно вчинено вашим кишеньковим ножем, отим, альпійським, з кістяним держаком, і на ньому лишилися відбитки ваших пальців».

По цих словах мені стало все ясно. Я завжди возив з собою у валізі невеличкий складаний ніж, точно такий ніж, з держаком з оленячого рогу, і ці типи, мабуть, витягли його з валізи, щоб пізніше пред'явити мені як речовий доказ вбивства.

«Чого ви хочете од мене?» — питаю.

«Трохи здорового глузду, нічого більше, гер Тодоров. По-перше, не робіть спроби сісти на пором й переїхати кордон, бо на Рьодбі вже стоять поліцейські пости. По-друге, озбройтеся свідомістю, що віднині ви переходите на іншу роботу. На роботу до нас. Ми пропонуємо вам, порятунок, гер Тодоров, у цей важкий для вас час. Однак порятунок, як і все інше на цьому світі, можна дістати лише за відповідну ціну. Ми не маємо жодного наміру рятувати падлюк і дворушників, бо падлюки і дворушники нам не потрібні. Ми хочемо за наш дружній жест дістати докази повної щирості. Ми задамо вам ряд запитань, ви будете такі ласкаві відповісти на них точно й вичерпно. Щирість — це дуже скромна ціна, якої ми бажаємо за нашу величезну послугу. Так що використайте недовгий час до наступної станції і зробіть вільний вибір між службою, яку ми вам пропонуємо, й дожиттєвим ув'язненням, яке вам запропонують датські власті, коли, звісно, не віддадуть перевагу смертному вироку».

Це був шантаж, але що я міг вдіяти? Опиратися? Зволікати? Опирався й зволікав аж до Рьодбі. Говорив, що я не винен, ніби вони не знали цього краще за мене. Пояснював, що я не та людина, за яку вони мене вважають, і що я неспроможен дати їм жодних відомостей. Викручувався усіма можливими способами, але що я міг вчинити, коли мене здорово притисли й сила була на їхньому боці?

«Нам добре відомо, хто ви, гер Тодоров, — наполегливо повторював той. — І не хвилюйтеся: ми не зажадаємо од вас нічого більше за те, що ви знаєте. А до того всього ми виявимо до вас більшу щедрість, ніж ви самі виявили до нещасного Соколова».

Коли мй прибули в Рьодбі, він показав мені поліцая на пероні і сказав:

«Час для розмірковувань вичерпався, гер Тодоров. Відстрочка діяла до цього моменту. Вам залишається рівно одна хвилина, щоб прийняти мою пропозицію або відкинути її».

Що я міг вдіяти, крім того, щоб прийняти пропозицію? І що страшного в тому, що я прийняв її!' — мій супутник урвав свою розповідь якраз на вузловому моменті і подивився на мене.

— Облиште аналізи, — відказав я, — і дотримуйтесь фактів.

— Факт у тому, що я прийняв.

— Прийняв що?

— Прийняв пропозицію стати зрадником. Але ж це зовсім дурна історія, товаришу Боєв…

— Тс-с!

— … Абсолютно дурна історія, бо кого і як я можу зрадити, коли я нічого не знаю, коли я не в курсі, ви знаєте це найкраще, що я зовсім не в курсі…

Він замовк на мить, здавалося, для того, щоб роздивитися краще, як я закурюю сигарету, не випускаючи з рук пістолет.

— Допит почався вже на зворотному шляху від Рьодбі до Копенгагена, бо ми просто пересіли на інший поїзд і поїхали до Копенгагена. А потім тривав і тут, та не годину і не дві, а цілих три дні, аж поки мене не випатрали до останньої крихти. І чим більше мене допитували, тим ясніше мені ставало, що вони розчаровані й самі починають розуміти, що я зовсім не та людина, яка їм потрібна…

— Хто тебе допитував?

— Та отой, з поїзда, який називав себе Джонсом і був головним, та ще один, худий і низенький, Стюарт.

— Опиши точно, як вони виглядали.

Тодоров спробував задовольнити мою цікавість, але описував обох так невиразно й блідо, як може описувати людина, повністю позбавлена спостережливості Я міг би подумати, що він уникає точних описів, коли б не знав, що ті, хто бреше, звичайно досить конкретні і докладні у своїх брехнях. В усякому разі, куцих даних про Джонсона і Стюарта було досить, аби зрозуміти, що жоден з них не фігурує серед моїх нових американських знайомих.

— Що вони запитували про Соколова?

— Все, що тільки спадало їм на думку…

— А що ти відповідав?

— А я пошивав їх у дурні! — у тоні Тодорова прозвучали нотки ледве стримуваного самовдоволення. — Це було єдине запитання, на яке вони могли хоч що-небудь видушити з мене, але я й тут пошив їх у дурні. Сказав, що Соколов запропонував нам давати відомості про діяльність і проекти еміграції у ФРН, що сума, яку я йому вручив, становила аванс за цю його діяльність і що відомості ми мали одержувати у листах до його брата при допомозі тайнопису. І ні пари з вуст про мікрофільми…

— Звичайно. Щоб не дати їм матеріал проти себе.

— Авжеж, я мав на увазі і це, — відповів по паузі Тодоров. — Історія з ножем була наскрізь фальшива, але історія з мікрофільмами — справжня, і я не хотів давати. їм додаткову зброю, щоб вони вбили мене, коли їм заманеться. Однак головні мої міркування не були особистими, товаришу…

— Тихо! Я тобі що сказав?

— Головне моє міркування полягало в тому, що коли нашій країні так потрібні ці відомості, то гріх їх оддавати отим двом. Я знав, що колись мене відшукають і що ці мікрофільми…

— … матимуть неоціненну користь для спокутування злочину, — закінчив я замість Тодорова.

— Та який злочин? Ви ж самі бачите, що немає ніякого злочину, що я чистий перед вами…

— А триста тисяч, призначених «Універсалу» й вкрадені тобою?

Тодоров мовчав.

— Що, заціпило тобі?

— Не було виходу… — промимрив мій співрозмовник. — Просто не було виходу, товаришу… вибачайте, все забуваю, що не можна звертатися до вас на ймення… Після усіх обіцянок