Читати книгу - "Пан Ніхто"

— Я не зрадник… Я щирий патріот… Ви прекрасно знаєте, товаришу Боєв…

— По-перше, не смій називати мене «товаришем», а по-друге, не смій називати мене «Боєв». А щодо патріотизму…

Я вийняв з кишені сигарети й запальничку і закурив, не випускаючи пістолета з правиці.

— Я порядний громадянин… ви знаєте… — бурмоче мій співрозмовник, вирішивши замінити надто сильний вираз «щирий патріот» на скромніший титул «порядний громадянин».

— Деякі люди живуть як порядні громадяни тільки тому, що не траплялося випадку піддати випробуванню їхню порядність. Такі люди можуть навіть померти як порядні громадяни, якщо тільки не потраплять у магнітне поле спокус. Однак ти потрапив, Тодоров, і капітулював, і якщо я тут, то не для того, щоб вручати тобі орден за патріотизм, а щоб виконати вирок.

— Який вирок? Ви жартуєте? — рвучко обернувся до мене давній знайомий.

— Не рухатись! І не удавай наївного. Прекрасно знаєш, що раз я тут, значить, це не випадково. Як не випадково і те, що приїхав саме я, а не хто інший. Саме через те, що знаю тебе і чудово розумію. Ти будеш знищений цієї ж ночі й на цьому ж місці…

— Але заждіть, що ви говорите! — знову обернувся Тодоров до мене.

— Сказав: не рухатись! Місце, як бачиш сам, зручне. Ніхто нічого не почує. А з каменем, прив'язаним до ніг, ти пірнеш у озеро так глибоко, що тебе навряд чи коли-небудь знайдуть…

Мій супутник утретє засовався, але я заспокоїв його відповідним штурханом під бік.

— Я пояснюю тобі це не для залякування, а для повної ясності. Єдина можливість врятувати свою шкуру полягає у такій програмі з чотирьох пунктів: передати мені відомості, одержані від Соколова; розповісти про все, що сталося, якнайдокладніше; повернути завдаток в «Універсал» і забути, що я приходив у гості. Чотири пункти…

— Я все зроблю, усе… — прошепотів з чарівною сумирністю мій давній знайомий.

— Не поспішай обіцяти, а ще менше — брехати. Я сказав: чотири пункти. Коли не виконаєш хоча б один з них, знай, що ми тебе знайдемо, навіть якщо ти втечеш у Патагонію, а тоді… Ти вже досить часу перебуваєш під наглядом наших органів, і тобі не вдасться вислизнути, запевняю тебе.

На алеї почулися повільні кроки, і Тодоров нашорошив вуха. Краєм ока я помітив поліцая, що наближався, темніючи в неясному ореолі сусіднього ліхтаря.

— Не радій, — прошепотів я сусідові. — Поліцай дістане другу кулю. Перша належить тобі.

Давній знайомий застиг наче мумія, а я, щоб зробити мізансцену природнішою, відкинувся на лавці, неначе з насолодою вдихаючи спокій ночі. Поліцай ліниво поминув нас, побіжно оглянувши, й покрокував до виходу.

— Ну, — сказав я. — Приступай до виконання програми: пункт за пунктом і без відхилень.

— З Соколовим я зв'язався.

— Історична довідка — потім. Найперше — де відомості?

Я, звісно, не тільки не мав уявлення про те, де зараз відомості, але навіть не знав, чи існують вони взагалі. Я знав одне: зараз не час сповідуватися у власному неуцтві.

— Відомості в мене, — пробурчав Тодоров. — … Аби ви повірили, що я не зрадник… Я зберігав їх у себе на випадок, що когось пришлють, як-от вас…

Неслухняними від хвилювання пальцями він відірвав підкладку в полі піджака й вийняв щось маленьке, наче недопалок, загорнуте у цигарковий папір.

— Що це таке? Мікрофільм? — поцікавився я, відгорнувши папір.

— Так, мікрофільм. Тут усе. Усе знято найточніше.

— А хто прибив Соколова? Чи не ти? — запитав я, поклавши пакетик до своєї кишені. — І навіщо? Щоб привласнити суму, яку мав йому передати?

— Та чи можу я вбити людину, товаришу Боєв?

— Шшш-ш! Ти забув, що я казав тобі? Нумо, давай підряд. Тільки не від Адама і Єви, а від твого приїзду сюди, у Копенгаген.

Тодоров покірливо приступив до усного викладу, але впродовж кількох хвилин не розповів нічого новішого за вже відоме: контакт з торгпредством, контакт з «Універсалом», контакт з Соколовим. Я терпляче слухав його. Коли хтось викладає мені початкову версію, я не люблю його бентежити запитаннями. А крім того, мені не байдуже, як описуватимуться деталі, вже відомі мені, хоча це зовсім не дає гарантії, що з такою ж точністю буде викладено й те, чого я ще не знаю.

— … Ми зустрілися з Соколовим на вокзалі, як і домовились, — говорив Тодоров. — На вокзалі у цей час був страшний натовп, і наша зустріч пройшла непоміченою, й обмін також можна було провести на місці, і події розвивалися б інакше, але Соколов був надто підозріливий, та й я, відверто кажучи, не дуже йому довіряв.

«Ти приніс гроші?» — запитав він.

«Ось вони, хіба не бачиш?» — відповів я.

Десять пачок по десять тисяч я поклав у коробку з-під туалетного мила і загорнув так, що пакунок виглядав наче щойно з парфюмерної крамниці.

«А ти приніс товар?» — питаю.

«Товар у мене, але звідки я знаю, що у твоєму пакеті?» — відповів Соколов.

«Так і я ж не знаю, що в тебе за товар, — кажу. — Коли хочеш, поїхали до готелю, там порозуміємось».

«В готелі небезпечно, — заперечив Соколов. — Візьмемо таксі. На перевірку досить двох хвилин».

Так і зробили. Поки ми їхали в таксі, Соколов розгорнув пакет, пересвідчився у його вмісті і передав мені мікрофільми, тільки я не міг їх перевірити і лише пізніше проглянув їх і переконався, що мене не обдурили. За кілька кварталів од вокзалу Соколов вийшов, а я доїхав до готелю і, вже виходячи з машини, збагнув, що за мною стежать. «Вляпався», — сказав я сам собі, пішов у свій номер і не виходив звідти весь вечір. Треба було якнайшвидше тікати, але куди втечеш о десятій годині вечора. Тому вирішив вислизнути рано-вранці й одразу сісти в поїзд на Гамбург, а вже там легше щось придумати. Поїзд відходив о восьмій ранку, але я вийшов з готелю вже о сьомій, не взявши багажу і не заплативши, й гадав, що мене ніхто не помітив. Годину покрутився й ускочив у поїзд, коли він уже рушив. Знайшов вільне купе й сказав собі: «І цього разу врятував свою шкуру». Та не так сталось, як гадалось. Невдовзі після відходу поїзда в купе увійшов добре одягнений пан, сів навпроти мене й вийняв газету. Я майже не звернув на нього уваги, бо був заклопотаний своїми справами, однак в якийсь момент пан відклав газету, глянув у вікно й заговорив німецькою мовою:

«Сьогодні чудовий день».

«Чудовий», — відповів я.

«Але якраз