Читати книгу - "Пан Ніхто"

Вона принесла мені каву і в несподіваному приступі балакучості довірливо проказала:

— Як на мене, дітей не слід надто балувати.

— Цілком слушно, — погодився я, виймаючи монету.

— О, прошу вас! Хай кава буде за рахунок закладу.

— Гаразді — кивнув я. — Хоч і я не звик, щоб мене балували.

________

Наближалася восьма година вечора, але в силу датського небесного розкладу над містом все ще висіли якісь невиразні сутінки.

Шостий поверх праворуч. Двоє вікон цієї квартири темні. Я пройшов у двір. Вікна шостого поверху і з цього боку темні. Повернувся у вестибюль і сів у ліфт.

На дверях квартири — жодного напису. Замок секретний, нової моделі. Перш ніж зайнятися ним, про всяк випадок натискую дзвоник з грубою настирливістю, яку вкладають у цей жест поліцаї і пожежники. Ніякої відповіді.

Замок, як я вже казав, секретний, нової моделі, але це не має значення. У моїй кишені кілька ключів типу «Сезам, відчинися!», здатні упоратися з усіма існуючими моделями.

Операція тривала менше хвилини й пройшла майже безшумно. Я увійшов у темний передпокій і дбайливо замкнув двері за собою. Потім відчинив наступні двері. Крізь два вікна у темне приміщення проникали мерехтливі сутінки. Я вийняв мініатюрний кишеньковий ліхтарик і розпочав побіжний огляд, пильнуючи, щоб промінь ліхтарика не трапив у вікно.

Крім передпокою — хол, спальня, кухня і ванна. Стиль меблів у даний момент мене не цікавив. Орнамент шпалер — також. В усякому разі, обстановка була далеко гірша й зовсім відмінна від софійського апартаменту, куди мене запрошували кілька років тому. Питання в тому, чи господар той самий. Мешканець, мабуть, зовсім невиразний тип, бо єдині сліди його індивідуальності вичерпуються двома майже новими костюмами в шафі й купкою брудної білизни у ванні. Кишені костюмів порожні. Порожньою виявилася й валіза, засунута під ліжко. Втім, не зовсім порожньою: дно валізи встелене старим номером «Вечірніх новин».

Номер цього вечірнього видання, до того ж старий, не справив би ніякого враження у Софії. Однак між Софією і Копенгагеном досить велика відстань. Побачивши пожмаканий і не зовсім чистий шматок паперу, я відразу відчув, що якийсь невидимий благодійник вивільнив мої груди з гіпсу, в який вони були закуті досі. Я вдихнув на повні груди задушливе повітря й опустився в крісло.

Світні стрілки мого годинника показували Точно тридцять п'ять хвилин на дев'яту, коли почулося тихе шарудіння ключа в замку. Відчинилися й зачинилися двері. Відчинилися другі двері, й клацнув вимикач. Зайве додавати, що під сяйвом люстри прибулий одразу помітив мене у кріслі напроти дверей.

Тодоров. Ледве побачивши гостя, він ступив крок назад, але одразу ж застиг, бо ще помітив у моїй руці пістолет. Маузер, дуже плаский і зручний для носіння, оснащений в цей момент глушителем.

Тодоров спробував видушити з своїх зашерхлих губів якусь фразу, але я, не випускаючи пістолета з правиці, підніс палець лівої до вуст: мовчи. Тоді підвівся і зробив йому інший знак, цього разу вже пістолетом: кругом, пішли!

Він на мить завагався, але, будучи кмітливою людиною, швидко збагнув, що зараз не час для вагань. Тому повернувся й покірно рушив у зворотну путь, полишивши на мене клопіт вимкнути світло й зачинити двері.

Я накинув плащ на праву руку так, щоб він прикрив маузер, глушитель якого щільно впирався у бік Тодорова. Ми зійшли сходами пліч-о-пліч, немов добрі друзі.

Виводити Тодорова з квартири було досить рисковано, але й необхідно. У наші дні кожне слово, що злетіло з твоїх уст, перестає бути твоєю власністю. Все одно що випустити коропа у те повне акул озеро, яким став у наші дні ефір. Зажерливі й чутливі механічні вуха, від велетенських споруд до наймініатюрніших апаратів, жадібно полюють за беззахисним блукаючим звуком. Підслухують шифровані і нешифровані міжнародні радіозв'язки, велетенські механізми на кордонах ловлять у свої тенета внутрішні телефонні розмови, незліченні невидимі вуха прислухаються в містах, установах, затишних інтер'єрах приватних будинків. У наш час відверта розмова перетворилася на величезну розкіш. Особливо для таких, як я. І особливо в такий момент, як сьогодні, коли потрібно відверто поговорити з давнім знайомим.

Ньоре Зьогаде не дуже пожвавлена удень, о цій же вечірній порі вона й зовсім безлюдна. Про всяк випадок я спрямував свого супутника на протилежний тротуар, що тягнувся уздовж озера, і тому безпечніший щодо випадкових зустрічей.

— Кожен вигук чи спроба втечі коштуватимуть тобі життя, — неголосно проказав я.

Мої слова звучали зовсім щиро, бо я справді був готовий здійснити свою загрозу, не боячися тих докорів сумління, які довели до божевілля нещасну леді Макбет.

— Не турбуйтеся… заберіть свій пістолет… я сам чекав такої зустрічі… навіть хотів її… — затинаючись вимовив Тодоров.

— Тішуся, що наші бажання збігаються.

— Я теж радий… Хочу сказати, радий, що приїхали саме ви… людина, яка мене знає… яка мене зрозуміє…

Незважаючи на пересохле горло, Тодоров говорив з такою улесливою інтонацією, що я відчув легку нудоту. Це зовсім не зашкодило мені тримати пістолет у попередньому положенні, тобто впритул до ребер давнього знайомого.

Кілька сотень метрів ми подолали у повному мовчанні, коли не рахувати запитання Тодорова: «Куди ви мене ведете?» — на яке я не зволив відповісти.

Тільки коли ми дійшли до входу в Йорстедспарк, я проказав:

— Зайдемо сюди, погуляємо.

Побачивши темний глухий ліс, давній знайомий здригнувся від легко зрозумілого збентеження, але я розсіяв його сумніви, ткнувши його пістолетом. Тодоров неохоче пройшов у ледве прочинені залізні ворота, і ми пішли посипаною піском алеєю.

Йорстедспарк виглядає досить похмуро навіть у літні сонячні ранки. Це дуже обширна і доволі дика місцина: величезні дерева з густим і вологим листям, спадисті галявини, що потопають у глибокій тіні, і ще глибше озеро з чорно-зеленою водою. Тепер у темряві ночі це пустище здається зовсім зловісним, і самотні ліхтарі, розставлені там-тут, не стільки освітлюють пейзаж, скільки роблять його ще непривітнішим.

Ми опинились десь у центрі парку, тобто у найглухішій його частині, коли я показав на лавку і промимрив:

— Посидь тут, відпочинь.

Тодоров виконав розпорядження, і я теж сів, продовжуючи тримати пістолет, прикритий плащем, впритул до його ребер.

— Тут досить вогко, — зауважив мій супутник, ніби ми справді вийшли на прогулянку.

— Шкодую, що піддаю тебе небезпеці застудитися, але квартиру твою напевно підслуховують.

— І я так думаю, — негайно погодився давній знайомий. — Вони знають, що я ніколи не стану їхньою людиною.

— Ні. Вони знають, зрадник завжди залишається зрадником. Ніхто