Читати книгу - "Яр"

Максимові здалося, що зараз мусить статись неймовірно страшне й пі з чим незрівнянне. Він увесь неначе зібрався клубком. Рука поволі простяглась уздовж тіла, тоді заходилась нервово шукати кишеню, Максим ніяк не міг угамувати її. Пальці нарешті торкнулися гладенької поверхні металу, і він дістав пістолета. Поїзд підходив чимраз ближче, а ті троє незворушно стояли на його шляху, тільки «поліцай» швидше кружляв ліхтарем у повітрі.

Нерви в Максима напнулися, мов струни, ось-ось увірвуться. Ще мить, ще мить... Було вже видно, як повільно крутяться сполучені штангою задні колеса локомотива. Пара виходила з циліндрів довгим сичливим струменем. «Що вони там собі думають! — переживав Максим, — їх же зараз переїде...» Чорне металеве громаддя сунуло й сунуло, сердито форкаючи. За тендером видніло всього три вагони, три невеликі криті вагони, та набраної інерції їм вистачало, щоб і далі штовхати знесилений паротяг. Від переднього буфера до людей залишилося не більше десяти метрів. Тоді той, що з ліхтарем, почав задкувати, його приклад наслідували й інші двоє, і локомотив зупинився, дотягтись першим вагоном саме навпроти того місця, де лежав Максим із Поповичем та іншими п'ятнадцятьма. Після різучого променя фари в очах потемніло. Було тільки чути, як із паровоза гукнули:

— Що таке?

— Путь повреждьонна, — відповів голос Костюка.

— Де?!

— Онно там, трохи туди-го... — проказав той самий голос.

Кілька секунд, крім нечастого відсапування машини, не було нічого чути. По тому Костюк поспитав:

— Де начальство?

— А ти хто?

— Обходчик! Виключи прожектор, перетвою мать!

Машиніст, повагавшись, підкорився.

Почулася німецька говірка, хтось ойкнув, і насипом залопотіли кроки. Максим щосили стискав держачок пістолета, і рука йому тремтіла й сіпалася. Пролунала глуха черга з автомата, згодом ще одна.

— Олегу!.. — вихопилося в Максима.

Та той засичав:

— Ци-ить!!!

У першому вагоні спалахнуло світло й хтось закричав: «А-а-аи!...» Попід колесами майнула тінь, за нею друга, ляснув короткий пістолетний постріл, тоді ще й ще... Максим до болю в очах удивлявся в темряву, сніг заважав, і повіки самохіть бликали. «Що трапилося, чому така тиша?» — подумав Максим і крикнув у саме вухо Олега:

— Чого ви мовчите?!

І в цю мить почувся Костюків голос:

— Давай! Уже!

Лише тепер Олег устав і скомандував:

— Не стріляти:! Вставайте.

Прикидані снігом люди похапалися й несміливо запереступали до мовчазного поїзда. Максим підбіг до Костюка, той сказав:

— Оце й усьо, шефе...

Підійшов Олег.

— Ми їх у вагоні... Восьмеро. Один був шаснув під колеса, так...

— Де ті? — спитав Попович.

— У двох вагонах, у задніх. Позакручувані провалкою.

Максим побіг до задніх вагонів, але Попович наздогнав його:

— Не ходи!

— Чого?

— Здурів? Побачать!

— Хто?!

— Вони, — кивнув Олег на вагони. — Ти що: звідси вирішив просто в ліс?

Максим змовчав. Йому про це навіть не подумалося. І справді, не можна відкриватись...

— Ходім, — сказав Олег, — там і без нас упораються...

Тоді підвищив голос, аби його чули всі:

— Сходьте з насипу додолу! Далі, ще далі!... — І тихіше звернувся до Костюка: — Не забувся?

— Порядок.

— Іди.

Костюк узяв із собою «німця» й ще двох у цивільному, і вони підступили до вагонів, звідки чути було притамований гомін й окремі схвильовані вигуки. Якась дівчина заплакала, хтось усередині шикнув на неї. Костюк із двома почали відкручувати двері.

— Ходім, Нетреба, нам туди... не обов'язково.

Максим спустився з насипу й підійшов до гурту чорних постатей, що юрмилися в обрідному лозиняччі захисної лісосмуги. На снігу чипіло двоє людей зі скрученими назад руками.

— Хто це? — спитав Максим і сам здогадався: — Машиністи?

— Машиністи! — з готовністю озвався один зі скручених і підвівся. — Ми з Веприків, нас перегнали в Яр, ну, й... Ми нічого не знаємо...

Це був ще молодий хлопець, худий і високий. Його товариш мовчки дивився на Максима та Олега, навіть не ворухнувшись. Максим спитав:

 — Нащо їх пов'язали?

— Розв'яжіть, — сказав Попович і відійшов убік.

Двоє, вдягнених у поліцейську форму, заходилися розплутувати в темряві мотузи на руках машиністів. Старший потер зап'ястя, гребнув рукою снігу й узяв у рот. Максим підійшов до Поповича. Нерухомий потяг стояв на високому насипі метрів за п'ятнадцять од них, і звідти линули невиразні голоси. Так минуло з півтори години. Тоді прибіг Костюк. Обличчя в нього було запнене шарфом.

— Готово, шефе.

— Не випускай їх поки що з вагонів, — одповів Олег.

— Скільки?

Попович подумав.

— Ну, хвилин тридцять — сорок. Можна?

— Добре.

Костюків голос хрипів під шарфом якось по-чужому, і навряд чи хто міг би його впізнати в такому вигляді, тим паче — вночі.

Він пішов, але Попович завернув його з дороги:

—