Читати книгу - "Яр"

Костюк подумав, тоді махнув рукою:

— Хай тут.

Олег наказав рушати.

Ішли назад слідом, ледве вгадуючи прикидану вже низку ямок. Максима допікав голод. Він узяв у рот грудочку снігу й почав смоктати.

— Що він з ними зробить?

Олег, як і сюди, йшов попереду, і Максим ступав у його слід, а за ним похитувався здоровило Романенко в битих валянцях. Олег перепитав:

— Хто?

— Костюк.

Людська вервечка зупинилася, і Максим наступив Олегові на ногу.

— Вони можуть... виказати.

Той хлопець якось надто довірливо дивився на Максима: «Ми а Веприків...» Максим спитав те саме:

— Що він з ними зробить?

І, не здобувши відповіли, не знати навіщо почав рахувати кроки: раз... два... три... чотири... п'ять... «Ми з Веприків...» шість... сім... Архип Нетреба теж народивсь у Веприках... дев'ять... десять...

Олег повернув голову назад і промовив:

— Допитуватимеш потім. Краще думай про алібі. Цього разу так не минеться.

Максим думав про те, що хлопець, певно, проситиметься й заглядатиме Костюкові у вічі. Він загріб, нахилившись, добру жменю снігу й розтер ним обличчя. А той, старий, і слова не промовить, у цьому можна й не сумніватися.

Група йшла мовчки, тільки зрідка хтось тихо кашляне чи сякнеться, і знову слід у слід, слід у слід... Коло розщепленого дуба по двоє, по троє шаснули кожен у свою вуличку.

— Ходім до мене, — сказав Олег.

— Чого?

— Так. На всяк випадок...

— А це? — Максим торкнув себе рукою по кухвайці.

Олег подумав.

— Забіжи додому, перевдягнешся, і підемо до мене.

Максим не заперечував.

Мати знову відчинила так швидко, наче під дверима й почувала. Доки він перевдягався, вона не зронила й слова. У малій хатинці кілька разів рипнуло ліжко. І тільки коли знову взявся за клямку, стара проплакала;

— Марійки-и... Марійки нема-а...

Хлопець підійшов і взяв її за руку:

— Буде. Тепер уже буде. До ранку прийде й Марія, і..; Наслухайте.

І вийшов. Олег стояв коло хвіртки, спершись на стовпець. Вони пішли поряд, майже торкаючись один одного плечима, і до самого будинку Поповича не прохопилися й словом. Вулицями гуляла справжня заметіль. Аж коли відімкнув двері й вони ввійшли до хати, Олег сказав:

— До ранку накидає такого, що й алібі де треба буде.

Максим лише мугукнув і поспитав про інше:

— Як ви думаєте, Олегу, вони списки складали?

Він мав на увазі бранців, і Попович одразу зрозумів його.

— Якщо складали, це вже гірше. Сподіватимемося, що ні.

Олег заходився мостити на підлозі другу постіль. У хаті було холодно, вікна, дарма, що мороз попустив, понамерзали на палець утовшки. Видно, господар не часто палив грубу, а тапер то вже й поготів не мало сенсу палити, до ранку лишалося кілька годин.

— Де ти ляжеш?

— Однаково...

— То лягай тоді долі. У чужій хаті й перини муляють, хай хоч мені буде звично. Їсти хочеш?

— Не відмовився б...

Олег поліз у шухляду столу й зашарудів, там щось покотилося, і він сказав:

— Такого ти, Нетреба, може, і давно не їв.

Почувся сухий тріск, і Попович простяг йому шмат копченої ковбаси:

— Один німчик подарував.

У темряві здирати шкірку було ніяк, і Максим почав гризти просто так.

— Задля такого діла не гріх і поласувати, правда ж, Нетреба?

Максим урвав жувати. Перед очима знову зринула кощава постать молодшого машиніста. Олег почув, що той не їсть, і перепитав:

— Правда ж?

Хлопець не відповів і цього разу.

Затята ж ти людина, — сердито буркнув Олег. — Ти арифметику знаєш?.. Ану зрівняй двоє й сто сімдесят вісім!.. Мовчиш?

Максим знову почав кволо гризти. Сто сімдесят вісім була кількість бранців, але духмяна ковбаса вже не здавалася такою доброю, і він жував тільки тому, що страшенно виголодавсь.

Олег роздягся, ліг і почав клацати зубами.

— Ду-думаєш, тільки ти-ти такий гуманіст?

Максим і собі роздягся. Стомлене тіло взялося сиротинням і засіпалось од холодної постелі. Повіки мов налляло гарячим свинцем. Певний час обоє ворушилися, тоді вгрілись, і настала тиша. Олег сказав:

— Ми з Марією одружимося.

Та оскільки Максим не зреагував на його слова, він спитав, аби пересвідчитись у своїй підозрі:

— Ти спиш?

Максим тільки перевернувся.

— У мене була дружина, Марія теж мала чоловіка. Неморально правда ж? — Олег з надією говорив у темряву: — Війна спростувала моральні умовності й пересуди. Людина живе й мусить не забувати, що кожен день тепер — дарований. Марія довго відмовлялась, а позавчора дала згоду... Будемо ще й родичами з тобою, і не придурюйся, ніби ти спиш.

Хлопець думав про те, що Олегові слова його вже не дуже дратують. Мабуть, таки-так воно й є, і кожен день тепер людині дарований, подумав Максим. Десь там Оленка, він навіть не мав права побачити її. На душі стало тоскно й важко.