Читати книгу - "Яр"

— Ми з Оленкою теж одружимося, — несподівано й для себе сказав він.

Олег пожвавішав:

— То давайте разом і весілля!..

Тоді Максим згадав про щось інше.

— Кажуть, Люда Бабій чекає дитини... — сказав він, і самому стало неприємно.

Цього разу принишк Олег Попович. І вже коли Максим почав засинати, Олег сказав:

— Мені здавалося, що я люблю її, та побачив Марію й... Що ж тепер робити?.. Марія знає про це... Чуєш, Нетреба, що мені робити?..

Одного разу Кастусь Матусевич спитав мене:

— А як мы даможемся таго, штобы нас уcex траіх вкупе пасадил в Чортаву варонку?

Питання було дуже суттєве, мене тільки здивувало, чому Кастусь питає про це саме мене. Я чомусь образився й грубо відповів білорусові:

— Он Литовченко — в нього й питай!

Яким Литовченко теж не мав напохваті жодного рішення, можливо через те він розсердився не менше, ніж я, і ми до самого вечора мовчки штовхали вгору навантажені породою вагонетки й мовчки стримували їх, доправляючи порожніми до виробки. Лайка вибійників того дня працювала дуже погано, вибійники були майже всі нові й ще не ввійшли в ритм. Вони не встигали підготувати для нас достатньо порожньої породи, і коли ми подавали вагонетку, породи ледве вистачало до середини бортів.

Така неритмічна робота загрожувала недовиконанням плану. А ми знали, що це таке. Кастусь Матусевич найбільше боявся, що нас можуть оштрафувати втретє цього місяця, а отже, на наступний місяць перевести до барака «доходяг» з удвічі зменшеною пайкою. Тому, можливо, саме Кастусь і взявся першим допомагати вибійникам, хоча в страшному каторжному світі не було нічого приємнішого, як постояти, прихилившись плечем до вагонетки. Сідати ніхто не зважувався, бо міг підбігти наглядач і вдарити межи плечі прикладом, та й бригадир міг огріти по чім попало або викреслити у своєму блокноті зо дві вже відвезених вагонетки породи.

Кастусь узяв зайву совкову лопату й почав затято вантажити породу до ще не наповненої вагонетки. Йому так само безмовно почав допомагати Яким Литовченко. Я витримав з півхвилини, тоді спроквола підійшов до них: марку було ніби витримано. Ми, не змовляючись, переглянулися й ніяково засміялись. В'язні, побачивши стількох помічників, усі втрьох подались допомагати вибійникам, які також не встигали. Тепер з'явилась надія виконати норму й користуватись і в наступному місяці пайкою повноправного радянського каторжанина.

Хоча це давалося нам ціною додаткових фізичних зусиль.

А ввечері ми несподівано знову згадали Кастусеве запитання, яким чином водночас усім трьом потрапити до нашого концтабірного суперкарцеру — Чортової воронки. Ми ж іще напровесні домовлялися втекти звідси, скориставшись із випадково розкритої Кастусем Матусевичем таємниці: що вихід з Чортової воронки є.

Рішення проблеми нам підказав начальник Верхньо-Колимського концтабору майор енкаведе Потапов. Того ж дня на вечірній перевірці він сам, чого раніше майже не бувало, оголосив наказ:

— В зоне и на территории объектов трудового перевоспитания... то есть, на рабочих местах и в местах отдыха и идейной закалки... неоднократно наблюдалось распевание унылых несен, а также песен на непонятном языке... Отныне запрещено распевать песни унылые, а также иноязычные... К распеванию хором и в одиночку разрешаю следующие песни высокоидейного содержания, а именно: «Наш паровоз, вперед лети», «Ах ты, песня удалая молодежная», «По долинам и по взгорьям», «Если завтра война», «Широка страна моя родная» и «Волга-Волга»... За распевание других песен, особенно на непонятном языке, командование лагеря будет наказывать виновных всеми доступными ему способами. Р-р-разойдйсссь!..

Після останнього слова майора Потапова за мною почувся короткий смішок. Я впізнав Кастуся Матусевича й також посміхнувся, та на цьому справа поки що скінчилась. Але вона відродилася наступного ж дня.

В одному з бараків нашого концтабору, здається, у сьомому від нас, торік з'явилося четверо іноземців. Товариші розповідали, що то так звані «воїни-інтернаціоналісти», які добровільно воювали в Іспанії. Про ту війну ми трохи знали, бо вона почалася за рік до мого арешту. Тепер республіканці, на боці яких воювали «інтернаціоналісти», зазнали поразки, а воїни з інтербригад знайшли притулок у Росії, яка колись найактивніше організовувала їх. Але торік Сталін і Гітлер уклали між собою договір про дружбу, і, щоб спокутувати перед Гітлером давніший, мимовільний гріх, а може, необдуманий учинок, який затьмарював палку дружбу між двома геніальними вождями, Сталін винищив або принаймні пересаджав усіх уцілілих «воїнів-інтернаціоналістів».

Нашими товаришами виявилося двоє німців і двоє поляків. Тепер ми вже знали, що Німеччина в союзі з Росією роздерли Польщу навпіл, але ті четверо поводилися, мов брати-близнюки, і мені часто доводилося чути, йдучи з роботи до концтабору, коли наші колони опинялись по сусідству, як та четвірка бадьоро виспівує незрозумілі мені слова, котрі я досі не можу забути:

Власне, останні два слова багато хто з наших уже знав, вони означали «Червоний прапор». Того ж вечора на перевірці знову говорив начальник табору Потапов:

— Некоторым контрикам, оказывается, мало сказать раз. Но я не люблю повторяться. Приказываю: за распевание недозволенных мною песен непонятного содержания наказать десятью днями пребывания в Чортовой воронке следующих заключенных...

Тут майор Потапов оголосив прізвища тих чотирьох «інтернаціоналістів», з яких я запам'ятав тільки двох, бо таке не можна було не запам'ятати: Міцкевич і Шіллер. Тепер я думаю — можливо, то були псевдоніми?

Після оголошення вироку тим іноземцям Кастусь Матусевич непомітно