Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Ну що, Іване Карповичу, історійка так і проситься до книжки! Так? — несподівано спитав Котомкін і зареготав. — Тут тобі і помста, і старий розпусник, і ображені жінки — все як ви любите! Напишете про це? Якщо напишете, не забудьте врахувати мою думку. Алевтино, я вірю, що вам довелося пережити багато неприємного, може, навіть страшного, але я не можу піти без грошей. Вони потрібні нашій партії. Потрібні Росії. Наближаються стрімкі зміни, до яких ми мусимо бути готові...

— Пристрелити й тебе? — спитала Алевтина. Схоже, запитувала вона для годиться, з ввічливості, і все вже вирішила. Котомкін це відчув і трохи розгублено подивився на мене.

— Поклади зброю, — наказав я дівчині.

— Ні, це наші гроші! — сказала Алевтина.

— Поклади зброю, інакше я муситиму тебе вбити.

— Ви не зможете. Ви ніколи не ображаєте жінок, а тільки захищаєте, — сказав Володінька. — Я ж читав усі ваші пригоди і знаю це. Іване Карповичу, Алевтина більше за всіх постраждала у цій історії. І вона справді має право на ці гроші.

— Ідеться не про гроші, а про зброю. Якщо Алевтина вважає, що «велодог» допоможе їй чогось досягти, вона помиляється. Дуже помиляється. Дівчино, поклади зброю. — Я дивився на неї. У моїй руці був браунінг. У Бориса — два кольти. У неї не було жодних шансів.

— Я не віддам ці гроші, — сказала Алевтина.

— Я теж, — кивнув Котомкін. Він був зацікавлений у тому, щоб докрутити ситуацію до вибуху, в якому спробував би виграти.

— І я. — Це вже долучився Сільванський.

— І я теж, — сказала Сара.

— Що скажете, Володю? — спитав я. Мене не цікавила його відповідь, я це сказав лише для того, щоб Алевтина подивилася на свого спільника і повернула руку з револьвером. Я вистрелив, дівчина скрикнула, револьвер упав, Алевтина схопилася за скривавлену руку. — Ані руш!

Мій крик подіяв, ніхто не рухався. Я підійшов, узяв «велодог» і засунув до кишені. Подивився на всіх.

— Може, хтось не розуміє, але зі мною краще не розмовляти мовою погроз. А вже наставляти на мене зброю — зовсім погана ідея.

— Найкращий сищик імперії підстрелив дівчину! Таким буде ваш черговий подвиг. Так? — спитала Алевтина. Насправді там була радше подряпина, ніж рана. — Вистрелити в цього покидька, який убивав і ґвалтував, ви не змогли. — Вона вдарила носаком тіло Аляб’єва. — А ось мене ви підстрелили! Ви такі ж, як і інші, Іване Карповичу? Ви не вважаєте, що я можу на щось претендувати? Бо я — дівчина, баба по-вашому! — Вона вже кричала.

— Підвищувати голос теж не треба.

— А ви не вказуйте мені, що треба, а що ні!

— Повертаємося до грошей. Я так розумію, це зараз ключове питання, стосовно якого ми мусимо дійти згоди. — Я подивився на присутніх.

— Вважаю, що гроші мусять отримати постраждалі від цього покидька. Алевтина — постраждала, Володя і я — теж, — запропонувала Сара.

— Е ні, так діло не піде. — Котомкін засміявся. — Тут вам не церква, тут страждання нічого не варті. Бо той, хто страждав, винен — він не чинив опору, не боровся, лише терпів. Ми всі тут маємо рівні права на гроші Аляб’єва.

— Ні, не рівні! — скрикнула Алевтина.

— Я, представник уряду, вважаю, що більша частина грошей мусить повернутися до Росії. Нашій країні, що веде важку війну з ворогом, потрібні гроші. Але я згоден, щоб частину — наприклад, чверть суми — розподілили між усіма нами. Вважатимемо, що ми знайшли скарб.

— Ну ти і дурень! Ти хочеш, щоб я віддав гроші моєї партії Тимчасовому уряду? Та ніколи! — закричав Котомкін.

— Яка партія? До чого тут партія? Чи уряд! Це — приватна справа! — тонким голосом сказав Володінька. — Гроші, як компенсацію, отримують постраждалі від дій Аляб’єва.

— Гроші для всіх!

— Ні!

І вони почали битися. Котомкін штовхнув Сару, хотів ударити Володю, але Алевтина стрибнула на нього й почала дерти волосся. Сільванський схопив її, хотів відтягнути, але Сара боляче вдарила його нижче пояса. Крики, удари, лайки. Я вистрелив.

— Зупиніться! Зупиніться! Що ж ви робите? Ви поскаженіли всі! Що у вас із головами? Чому ви хочете отримати все й заради цього на все готові? У вас розум залишився, чи його забила жадібність? Ну, чого мовчите?

Вони припинили битися, підвелися з підлоги, розійшлися, ошелешені власною люттю.

— Яка ваша пропозиція, Іване Карповичу? — спитала Сара.

— Моя пропозиція — не треба пускатися берега. Не давати жадібності забивати памороки. Бо це погано закінчується, я бачив на власні очі гори трупів, що лежали біля скарбів.

— Пан суддя каже правильні речі, але щось