Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

Змовчав на те цилюрник Санчові, щоб той, буває, з простоти сердечної не ляпнув іще чого зайвого і не викрив того, що вони з парохом надумали. А парох теж цього опасувався тим і попрохав каноника проїхати з ним трохи вперед — тоді він, мовляв, одкриє таємницю закліт-кованого рицаря і ще дещо цікаве розкаже. Каноник погодився і проїхав із своїми людьми вперед; він дуже уважно слухав усе, що парох говорив про Дон Кіхота, про його життя, звичаї та обичаї, а надто про оте божевілля. Розповівши коротенько, звідки воно взялось та до чого довело доброго нашого гідальга, парох пояснив, що тепер везуть вони його в клітці додому,— чи не знайдуть там якої ради на його чудну недугу. Великим дивом дивував каноник із почтом своїм, слухаючи тої незвичайної історії; коли парох доказав до кінця, він так до нього озвався:

— Доправди, ваша всечесність, як хто, а я вважаю, що оті так звані рицарські романи завдають суспільності чималої шкоди. Я й сам поривався було з пустої та марної цікавості до того добра, починав читати майже всі романи, що в нас друком вийшли, та не спромігся жодного до кінця дочитати, бо все то, бачиться, з одної печі хліб: що в одній книзі є, те і в другій, а після тієї та знов тієї. Все те писання й компонування найближче підходить до відомих мілетських баєчок, до тих побрехеньок, що мають на меті лиш розважати, а не повчати, на відміну від байок-притч, які тебе і розважать, і воднораз научать. Хоть же основна мета таких книг — розвага й потіха, вони й того не можуть осягнути, бо повно в їх нісенітниць усяких та несусвітніх небилиць. Ото душі втіха й насолода, як вона споглядає на щось гарне і доладне, чи то живим оком, чи силою уяви, а коли воно бридке й недоладне, то яке там може бути задоволення? І яка може бути краса й гармонія, яка доцільність і домірність у книзі чи в романі, де шістнадцятирічний молодик затинає мечем велетня з башту заввишки і розрубує його навпіл, мовби він був із марципана? А то ще таку битву нам малюють: у ворожому війську мільйон або й більше вояків, а герой романа побиває усіх — хоч-не-хоч, мусимо вірити, що рицар здобуває ту перемогу доблестю потужної своєї правиці... А що казати про ту легкість, із якою королеви чи цісарівни кидаються в обійми до мандрованих рицарів, яких вони вперше бачать? Хто, крім останнього неука і невігласа, матиме задоволення, читаючи, як по морю вежа величезна з рицарями пливе, мов корабель той під погожим вітром, у Ломбардії осмеркне, а завтра освіне десь аж у Індії, в царстві попа Івана, що ні Птолемей [307] про нього не чув, ані Марко Поло не бачив? Коли мені хто заперечить, що ті історії так же й компонуються, так же й пишуться, як вигадані, тим і не треба вимагати од них правдивості й точності подробиць, то я скажу ось що: вигадка завжди тим краща, чим більше на правду схожа, тим більше подобається, тим більше в ній імовірного й можливого. Вигадані повісті мають пристосовуватись до читачевого розуміння; так їх треба писати, щоб, уприступнюючи неможливе, управдо-подібнюючи неймовірне, вони весь час тримали в напрузі нашу уяву, дивували нас, захоплювали, вражали й розважали, щоб подив той завжди йшов у парі з утіхою. Такого наслідку ніколи не осягне той, хто уникає правдоподібності і наслідування природи, а без цих двох речей не може бути досконалого твору. Я не бачив жодного рицарського роману, щоб у ньому всі частини були доладні й домірні, щоб середина добре в'язалася з початком, а кінець відповідав середині й початку; такі в них часом шматки докупи тулять, що виходить не пропорційна постать, а потвора якась чи дивоглядь. Крім того, стиль у них кострубатий, події неймовірні, любощі неподобні, компліменти незграбні, міркування недотепні, описи боїв надто розволіклі, а подорожі — зовсім безглузді; разом кажучи, немає в них ні доброго розуму, ні справжнього мистецтва, і вони цілком заслуговують на те, аби їх вимести геть із християнської землі, як сміття й непотріб.

Парох вислухав ті міркування з пильною увагою і віддав належне розумові каноника, признавши йому у всьому рацію. Він заявив, що цілком поділяє таку думку про рицарські романи, через те й попалив без жалю ті писання, яких повно було в Дон Кіхотовій книгозбірні, і тут же розповів, як він робив той перегляд, які книжки в огонь послав, а які помилував. Каноник дуже з того всього сміявся, а потім сказав, що попри всі хиби, які він допіру відзначив, мають романи в собі дещо й хорошого: самий уже їхній зміст, саме широке та розлоге поле, по якому вільно перові куди-хотя бігати, дають правдивому талантові можливість якнайкраще проявити свою бистроумність, описуючи бурі на морі, корабельні аварії, бої та січі, змальовуючи доблесного полководця з усіма його прикметами — обачного й проникливого, коли йдеться про ворожі підступи, красномовного й проречистого, як радить чи розраджує вояків своїх, зрілого в намислі, швидкого в рішенні, завзятого в нападі і в обороні,— оповідаючи то про сумні чи трагічні події, то про веселі й несподівані пригоди, виводячи то прекрасну даму, цнотливу, розсудливу та обичайну, то християнського рицаря, хороброго і ґречного, то хвастливого й безсоромного володаря, то вірних і щирих васалів, то великодушних і щедрих сеньйорів. Тут письменник може показати себе чудовим астрологом чи космографом або, скажімо, знавцем музики чи державних справ, а як хоче, то навіть чорнокнижником; може зобразити хитрощі Улісса, побожність Енея, завзяття Ахілла, злигодні Гектора, зраду Сінона, приязнь Евріала, гойність Олександра, мужність Цезаря, милосердя й правосудність Трая-на, вірність Зопіра, обачність Катона — одне слово, всі гарні якості, що роблять славного мужа довершеним: або наділяй ними всіма одного героя, або розподіляй їх між багатьма. Як же до сього додати ще приємний стиль і багату уяву, що тримається, разом з тим, близько до дійсності, то, безперечно, йому вдається виснувати-виткати розмаїто-барвисте полотно, принадне й прекрасне в своїй довершеності, і він досягне, таким чином, найвищої мети письменства, про яку я попереду говорив: воднораз повчати