Читати книгу - "Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет"

— Звідки ви знаєте? — поцікавився Пітер.

— Бо мені все це вчора наснилося вночі. Я бачив вас та пані Маргарет, ви сиділи поруч, неначе горлички, й обнімали одне одного. А я в цей час розмовляв з хазяїном. Сонце сідало, повівав вітер з півдня — південного заходу, насувалась буря. Кажу вам, що я бачив це уві сні, а мені зрідка сняться сни.

Настав день весілля Маргарет і Пітера. Пітер виїхав із воріт тюрми і зупинився біля воріт палацу, як йому було наказано. Він був зодягнутий у білі обладунки, надіслані йому в подарунок королевою на знак її добрих побажань у наступному поєдинку з Морелла. В нього на шиї висів на стрічці лицарський орден Сант-Яго, на щиті був зображений герб Пітера — спрямований донизу сокіл. Це зображення повторювалось і на білому плащі. Позаду нього їхав знатний дворянин, який тримав у руках його, шолом з пір’їнами та спис. їх супроводжував ескорт королівської варти.

Ворота палацу розчинились, і з них на коні виїхала Маргарет у чудовому білому, прикрашеному сріблом убранні. Вуаль була трохи піднята так, що було видно обличчя. її супроводжували дами, всі на білих конях, а поруч з Маргарет, затьмарюючи її розкішшю свого одягу, їхала зі своїм почтом Бетті, маркіза Морелла, — в усякому разі, поки що.

Хоча Маргарет ніколи не можна було назвати інакше ніж прекрасна, сьогодні, коли вона вітала свого нареченого біля воріт палацу, була бліда і стомлена. В цьому не було нічого дивного — адже вона знала, що через декілька годин його життя буде поставлене на карту в смертельному двобої, а її батька завтра живцем спалять у Квемадеро.

Вони зустрілися, вітаючи одне одного; заграли срібні труби, і сяюча процесія рушила вузькими вулицями Севільї. Пітер і Маргарет не перекинулись навіть кількома словами — їхні серця були переповнені, вони вже сказали одне одному все, що можна було сказати, і тепер чекали результатів події. Проте Бетті, яку багато хто сприймав за наречену, бо вона мала вигляд щасливішої, ніж вони обоє, не могла мовчати. Вона докоряла Маргарет за те, що та в такий день не радіє.

— О Бетті, Бетті, відповіла Маргарет, — як я можу веселитися, коли в мене на серці лежить тягар завтрашнього дня!

— Нехай він западеться, тягар завтрашнього дня! — вигукнула Бетті. — З мене досить тягарів сьогоднішнього дня, проте я не сумую. Ніколи в житті ми не їхатимемо так, як зараз, коли всі дивляться на нас і кожна жінка в Севільї заздрить нам та милості до нас королеви.

— Я гадаю, вони дивляться на тебе й тобі заздрять, — сказала Маргарет, кинувши погляд на цю чарівну жінку, яка їхала поруч з нею.

Вона усвідомлювала, що врода Бетті затьмарює її власну, в усякому разі в очах вуличної юрби, так само як троянда, що палає на сонці, затьмарює лілію.

— Може, — усміхнулася Бетті. — Але якщо це так, то лише тому” що я простіше дивлюсь на речі й сміюсь навіть тоді, коли моє серце обливається кров’ю. Врешті-решт, твоє становище значно певніше, ніж моє. Якщо твій чоловік повинен битися на смерть, то те ж має робити і мій чоловік, а, між нами, я більше впевнена в перемозі Пітера. Адже він дуже впертий боєць і дуже сильний — надто впертий і надто сильний для кожного іспанця.

— Авжеж, це так, — слабко всміхнулася Маргарет. — Пітер твій захисник, і, якщо він програє, на тобі назавжди залишиться печать служниці та безрідної жінки.

— Служницею я була чи, в усякому разі, чимось на зразок цього, — задумливо зауважила Бетті, а щодо мого походження, то це вже що є. Зате я можу вистояти там, де інші не витримають. Тож мене все це не дуже хвилює. Мене бентежить інше: що, коли мій захисник уб’є мого чоловіка?

— Ти не хочеш, аби його вбили? — Маргарет поглянула на Бетті.

— Мабуть, ні, відповіла Бетті, голос її трохи здригнувся, і на мить вона відвернула обличчя. — Я знаю, що він мерзотник, але ти розумієш, я завжди кохала цього мерзотника, так само як ти його завжди ненавиділа. Тому я не можу нічого з собою вдіяти, але я б воліла, аби він зустрічався з кимсь іншим, у кого не такий сильний удар, як у Пітера. Крім того, якщо він загине, його спадкоємці обов’язково почнуть зі мною судитись.

— У всякому разі твого батька не збираються спалити завтра, — сказала Маргарет, аби перемінити тему розмови, яка, по правді кажучи, була не з приємних.

— Ні, кузино. Якщо мій батько дістав по заслузі, то його безумовно спалили, він досі продовжує горіти — в чистилищі, але, бачить бог, я ніколи не підкину в’язанку дров у його вогнище. Проте твоєму батькові не загрожує така небезпека, то навіщо терзатися з цього приводу?

— Чому ти так кажеш? — здивувалась Маргарет, яка не посвячувала Бетті в подробиці розмови.

— Я не знаю, але впевнена, що Пітер визволить його із біди. Пітер — це посох, на який можна спертись, хоча й вигляд у нього такий похмурий та мовчазний, — врешті-решт, це властивості посоха… Дивись, ген собор: хіба він не гарний? І величезний натовп люду чекає біля дверей. Тепер треба усміхатись, кузино. Кланяйся і усміхайся, як це роблю я.

Вони під’їхали до собору,