Читати книгу - "Повія, Панас Мирний"

XI

Через два дні вони поїхали. Ніколи Христя не почувала себе такою веселою та утішною, як у ті два дні. Ожила, розцвіла, мов на світ знову народилася. І він їй здається такий красний та привітний, і люди такими добрими та ввічливими. Нащо баба Оришка похмура та небалакуча (Кирило не втерпів повідати їй про Колісників наказ), і вона їй здалася не такою страшною, як попереду здалася. Вона їй на спомини подарувала свій чорний платок.

— Носіть на здоров'я та згадуйте мене! — сказала Христя, не примічаючи, як Оришка гребезнула той платок у неї з рук, мов однімала, і хоч би сказала спасибі, хоч би головою хитнула.

Нащо їй та дяка, коли вона почувала себе такою щасливою? Вона не помічала і того, що Кирило коло неї, мов коло своєї дитини, пада, приязно заглядає ув очі, на льоту і думку лове, дивиться — молиться на неї! Вона і йому на кисет шовкову хустку подарувала.

Кирило, мов розум стеряв з радощів, ухопив ту хустку обома руками, притулив до вуст, поцілував і, тремтячи, промовив:

— Не буду я з цієї хустки кисет шити. А, як умру, заповідаю з собою положити. Мені вона і на тім світі буде про добро людське нагадувати, з нею мені і під землею легше буде лежати.

Після обід, надвечір вони виіхали. Слобожани, як тільки над'їхали коні у двір, почали несміле збиратися під горою біля шляху. Певно, вони і в двір би пішли, коли б Кирило грізно-прегрізно не наказав, щоб ніхто не смів і очей показати. Коли повозка спустилася з гори, тоді тільки Колісник запримітив сіру громаду, що, скидаючи шапки і вклоняючись, бажала йому щасливої дороги. Діти не видержали і, гудючи на все поле, помчалися навздогінці коням.

— А Кирило таки не видержав, — промовив Колісник і одвернувся. Христя, знай, озиралася з повозки, низько вклоняючись назад і, усміхаючись до дітвори, що одно поперед другого, мов м'ячі, котилися пообік дороги. Гуккрик, галас, мов гадячий клекіт, ні на хвилину не вгавав. Коли б не суха дорога, по котрій, мов по кам'яниці, гуркотіли колеса повозки, певно, той нестямний гук дитячий надолужив. Тепер ним Христя забавлялася: то озирнеться назад, махне рукою, мов що з жмені кине, — діти з новою силою помчаться на той мах, їх гук доходе до самої повозки. Христя одвернеться — гук стихне, тільки гуркочуть колеса по накоченій колії.

— Та буде тобі з тими щенятами водитися, — суворо промовив Колісник, накидаючи легку кобку свого сірого балахону на голову. Христя, прикрившись платком, похнюпилася.

До самої Мар'янівки вони їхали мовчки. Чутно тільки тупотіння кінських ніг, гуркіт коліс та коли-не-коли возниця зійкне на яку-небудь коняку, хвисне батіжком, щоб не одставала.

Сонце сідало, як вони уїхали в Мар'янівку. Жовтогарячий його світ привітно слався над оселями, садками, городами, темні тіні зступалися по глухих кутках, вечірній морок слався по землі. У повітрі тихо-тихо, курява стовпом стоїть і не розходиться. Там, у непрозорій кіптязі, чується бекання овече, десь ревнула скотина, бугай бутить на все село, людський гомін, жіночі крики зливаються з його гудючим покликом. Упосліднє перед спокоєм гомоніло все, незабаром воно стихне, тільки сонце скрие своє ясне обличчя, тінь ночі розстелеться над землею — і все замовкне до завтрішньої зорі.

Колісник, як їхали селом, похнюпився і не дивився нікуди, зате Христя розглядала все, повертаючи голову то на той, то на другий бік. Кожна хатина, кожна місцина була їй відома, з кожною чим-небудь та в'язалося її минуле. Там вона ще дитиною злякалася собаки, на тім місці справляли Купала, там вулиця збиралася, і тепер он скільки дівчат видно. Все те, нагадуючи їй давне, привітно вітало, мов давній знайомий або знайома стрілися і нагадували минуле. Все було якось мило. Один тільки шинок, де стояла їх хата, непривітно уразив її. Вона, проїжджаючи, геть одвернулася, щоб і не дивитися.

Як переїхали Мар'янівку і виїхали у поле, сонце уже сіло. Тільки захід горів жовтогарячим огнем та навислі над ним хмари червоніли, мов збита кров, а кругом усе тонуло в мороці. Над полями знімалася темно-зелена вечірня тінь, небо аж чорне — таке синє, а між його густою синькою пробивалися невеличкі жовті плямочки — то займалися зорі. Кругом тихо, аж сумно, з окопів коли-не-коли сюркне цвіркун або здалека донесеться крик перепела. Одні коні, знай, тупотять, трусцею виступаючи, та гуркотять колеса по сухій дорозі.

— Коли б ти знала, — обізвавсь Колісник таким жалісливим голосом, що Христя аж струснулася, не пізнавши, — коли б ти знала, як мені не хочеться їхати у те трекляте місто!

Христя мовчала.

— І кожен раз отаке зо мною. їдеш — мов на ніж ідеш, — промовив він, помовчавши.

— Чого?

— Ех, — зітхнув Колісник. — І чому бог не дав чоловікові завести життя, як сам він знає? Як йому хочеться? Чого кожен раз, коли він почуває себе щасливим, так з-за спини або з глухого куточка серця якась непримітна спомка озоветься і отрує його щастя? Нащо воно так?

Христя мовчала, не знаючи, що й казати і на що натякає їй Колісник.

— Ну, нащо мені жінга? — випалив він, не дождавшись від Христі одказу. — Нащо вона тепер мені, коли біля мене є друга — і краща, і приятніша? Молодим мене оженили, трохи не хлопцем, щоб не розволочився. Хіба я бачив світу, знав людей, хіба я міг повернути мізком, як тепер? Тільки що зіп'явся на ноги — показали мені дівчину. Оце твоя наречена. Бери за руку та веди в церкву. Я, дурень, і послухався, щоб потім проклинати і той час, коли вона народилась на світ, коли мені нарекли її. Хто її вибирав, хто нарікав? Батьки! "Поженимо молодят", — сказали і поженили на наше лихо. З першого ж року у нас пішов нелад, та сварка, та лайка. Своя хата гірше тюрми завжди здавалася! Чи в гостях бували, чи в тебе гості — не скажи слова лишнього, не привітай добрим словом чужу господиню або не жартуй з дівчиною. Завжди як на ножі! "І сякий, і такий! І втопила я свою голову бідну, і загубила вік молодий за таким заміжжям". Поки ще молодий був, берігся і її таки жалів. А потім — таки допекла до живих печінок, доїла до самої кістки... Плюнув на все: будь ти неладна! І от тепер люди винуватять мене, кажуть: "Не держиться закону божого, звичаю людського". А що, мені було тепліше, коли я кріпився, держався? Я був щасливіший? Посадити б їх на гарячий черінь, певно, крикнули 6: пече! А тобі, бач, заськи. Ти — мовчи! І от тепер приїдемо в місто — треба іти до неї: поклонитися господині. Хай вимиле твою голову. Як, скажуть, був у городі — не був у жінки? А то їм і байдуже, що мені дивитися на неї верне. Ох, життя! Не виходь, Христе, заміж ніколи: раз зв'яжеш руки — довіку не розв'яжуться... Будь краще вільною птицею. Краще, кажу, так.