Читати книгу - "На лезі клинка"

Глокта подарував їй свою найбридкішу, беззубу, божевільну посмішку. Мало людей могли довго це витримувати, але вона не відвернулась ні на мить. Ба і більш од того, вона за мить усміхнулася йому у відповідь своєю власною кривою посмішкою, яка здалась йому на диво доброзичною.

«Мабуть, вирішила зайти з іншого боку».

— Суть у тому, що твій брат попросив мене попіклуватись про твоє благополуччя, поки його не буде. Мені байдуже, з ким ти будеш трахатись, проте у мене склалося загальне враження, що для репутації молодої жінки чим менше траху, тим краще. Для молодих чоловіків краще, звісно, протилежне. Несправедливо, так, але життя взагалі таке несправедливе, що тут нема про що й говорити.

— Гм. В цьому ти правий.

— Добре, — сказав Глокта, — отже, ми порозумілись. Бачу, ти вдарилась лицем.

Вона стенула плечима.

— Упала. Я незграбна дурепа.

— Як я тебе розумію! Я був таким дурним, що вибив собі половину зубів і розтрощив ногу. А тепер, бач, каліка. Вражає, чого можна накоїти з дрібкою дурості, якщо вчасно не спинитись. Ми, незграби, повинні триматись купи, згодна?

Якусь мить вона замислено дивилася на нього, гладячи синці на підборідді.

— Так, — погодилась вона. — Певно, що так.

Практик Гойла, Вітарі, недбало сиділа на стільці навпроти Глокти, прямо перед великими темними дверима кабінету архілектора. Вона розвалилася, розкинулася, розтяглася, наче мокра ганчірка: довгі руки звисали, голова спиралася на спинку. Час від часу її очі під важкими повіками ліниво обводили кімнату, іноді на обурливо довгі миті зупиняючись на самому Глокті. Проте вона жодного разу не повернула голови, не ворухнула жодним м'язом, немовби сама спроба могла виявитись надто болісною.

«У що неважко повірити».

Було схоже, що вона потрапила у жорстоку рукопашну сутичку. Всю шию над її чорним коміром вкривали синці. Ще більше — значно більше — було їх навколо чорної маски, а чоло розтинав довгий поріз. Одна з її обвислих рук була туго перев'язана, а суглоби пальців іншої поздирані і вкриті струпами.

«її не один раз гепнули. Вона боролась довго і з серйозним ворогом».

Крихітний дзвіночок тріпнувся і дзенькнув.

— Інквізиторе Глокто, — мовив секретар, вибігаючи з-за столу, щоб відкрити двері, — Його Преосвященство готовий вас прийняти.

Глокта зітхнув, закректав і наліг на палицю, зводячись на ноги.

— Удачі, — сказала жінка, коли він прокульгав повз неї.

— Що?

Вона зробила ледь помітний кивок у бік кабінету архілектора.

— Він сьогодні злий, як чорт.

Коли двері відчинились, голос Сульта увірвався до приймальні, перетворившись із приглушеного шепоту на справжнісінький крик. Секретар відстрибнув від прочинених дверей так жваво, наче його шмагнули по обличчю.

— Двадцять практиків! — верещав архілектор з-за дверей. — Двадцять! Ми мали би зараз допитувати те стерво, а не сидіти і зализувати рани! Скільки практиків?

— Двадцять, архілек...

— Двадцять! А нехай тобі!

Глокта глибоко вдихнув і просунувся крізь двері.

— І скільки з них мертві?

Архілектор швидкими кроками міряв плитяну підлогу свого великого круглого кабінету, розмахуючи при цьому довгими руками. Він був одягнений в усе біле і виглядав, як завжди, бездоганно.

«Хоча, здається, кілька волосин стирчить. Схоже, він дійсно розлютився».

— Скільки?

— Сім, — промимрив очільник Гойл, скоцюрбившись на кріслі.

— Третина з них! Третина! Скільки поранено?

— Вісім.

— Більшість інших! А скільки проти них було людей?

— Якщо рахувати всіх, то шестеро...

— Невже? — Архілектор гупнув кулаками по столу, нависаючи над зіщуленим очільником. — А я чув, що двоє. Двоє! — заволав він, знову намотуючи кола навкруг столу. — І обидва — дикуни! Двоє, так! Білий з чорною, і чорною була жінка! Жінка! — Він гнівно копнув крісло поряд із Гойлом, і той хитнувся. — І найгірше, що в цієї ганьби була ціла купа очевидців! Хіба я не казав про обережність? Яка частина слова «обережність» поза твоїм розумінням, Гойле?

— Але архілекторе, обставини не можна...

— Не можна? — Вереск Сульта повищав на цілу октаву. — Не можна? Як ти смієш казати при мені «не можна», Гойле? Я просив діяти обережно, а ти влаштував мені криваву різню на пів-Аґріонта та ще й нічого не домігся! Ми виглядаємо, як дурні! Гірш од того — як слабкі дурні! Мої вороги в Закритій Раді вмить обернуть цей фарс на свою користь! Це старе базікало Маровія вже каламутить воду, розпинаючись про свободи, жорсткіше правління і все таке інше! Кляті юристи! Будь їхня воля, ми б і з місця не зрушили! І завдяки твоїм старанням так і буде, Гойле! Я затримую їх і прошу вибачення, стараюся подати все у найкращому світлі, але гівно є гівно, в якому світлі його не подавай! Ти хоча б уявляєш, якої шкоди наробив? Скільки місяців важкої роботи пустив коту під хвіст?

— Але, архілекторе, хіба вони не поїхали...

— Вони повернуться, кретине! Він не влаштовував увесь цей цирк просто, аби втекти, довбню! Так, вони відбули, ідіоте, але всі відповіді залишилися у них! Хто вони, чого їм треба, хто за ними стоїть! Поїхали? Поїхали? Чорт би тебе побрав, Гойле!

— Мені дуже шкода, Ваше Преосвященство.

— Ви подивіться: йому шкода!

— Я прошу вашого вибачення.

— Радій, що не просиш вибачення на повільному вогні! — Сульт скривив губи у відразі. — А тепер забирайся з моїх очей!

Зіщулено рушаючи до виходу, Гойл кинув на Ґлокту погляд, сповнений найглибшої ненависті.

«Прощавайте, очільнику Гойле, прощавайте. Ніхто не заслуговував на гнів архілектора більше, ніж ви».

Проводжаючи його очима, Глокта не зміг стримати ледь помітної посмішки.

— Тебе щось тішить? — мовив Сульт холодним, як лід, голосом, простягаючи свою руку в білій рукавичці, на якій виблискував багровий камінь.

Глокта нахилився, щоб поцілувати перстень.

— Звісно ні, Ваше Преосвященство.

— Добре, бо тішитися тобі геть нічим! Ключі? — пирхнув він. — Історії? Рукописи? Який чорт мене напоумив дослухатися до твоєї маячні?

— Ви праві, архілекторе, я прошу вибачення.

Глокта скромно опустився на крісло, яке щойно звільнив Ґойл.

— Просить