Читати книгу - "Танок з драконами"

— Що ти тут робиш?

— Снідаю. Сідай і частуйся.

— Я не зломлю з тобою хліба.

— Тобі ж гірше. Паляниця тепла, щойно з печі. Хліб пекти Гоб вже трохи навчився. — Дичак відкусив шматок і почав жувати. — А я ж тебе, воєводо, міг би навідати, коли схочу. Твоя сторожа коло дверей — то несмішний жарт. Людина, що півсотні раз видиралася Стіною, авжеж дістанеться твого вікна. Та який зиск тебе вбивати? Гайворони оберуть замість тебе когось гіршого.

Торохкало прожував хліб, ковтнув.

— Чув я про твоїх розвідників. Дарма ти не вислав мене з ними.

— Щоб ти зрадив їх Плакунові?

— Отакої! Хто б оце раптом завів про зраду? Як там звали твою дичацьку дружиноньку, га, Сніговію? Часом не Ігриттою? — Дичак обернувся до Мелісандри. — Мені знадобляться коні. З півтузня добрих, швидких та витривалих. І сам-один я нічого не зможу. Дайте мені за помічниць кілька списниць, що сидять у Кротовині. Для справи краще згодяться жінки — я тут одну штуку придумав, саме на цю нагоду… Та й дівчина охочіше їм довіриться.

— Про що це він? — запитав Сніг-воєвода.

— Про твою сестру. — Мелісандра поклала йому руку на передпліччя. — Ти не можеш її врятувати, а він може.

Сніговій рвучко викрутився з її пальців.

— Оце вже ні! Ви не знаєте це створіння. Якби Торохкало мив руки сто разів на день, то й тоді не відмив би від крові! Він урятує Ар’ю?! Та він її зґвалтує і заріже! Нізащо! Я не дозволю! Оце ви бачили у своїх вогнях, шановна пані?! То вам, напевне, очі попелом позасипало. Якщо він спробує хоч крок ступити з замку Чорного без мого дозволу, я йому сам голову зітну!

«Він не лишає мені вибору. Хай буде так.»

— Деване, залиш нас, — мовила вона.

Зброєносець вислизнув геть і зачинив за собою двері. Мелісандра торкнулася рубіна в себе на шиї та проказала слово, яке чудернацько відбилося від кутків покою і химерно скрутилося у її вухах, наче хробак. Дичак почув одне, гайворон — інше, та жодне з почутого не було тим словом, яке зірвалося з її вуст. Рубін на дичаковій руці потемнів, пасма світла і тіні навколо нього смикнулися і розвіялися.

Кістки залишилися, де й були — торохтливі ребра, пазурі, зуби вздовж рук та плечей, велика жовта ключиця поперек карку. Тріснутий череп велетня лишився тріснутим черепом велетня — жовтим, вишкіреним зловісною плямистою посмішкою.

Але вдовиний клин розчинився і зник. Брунатні вуса, вузлувате підборіддя, жовта зморшкувата шкіра, малі темні очиці — усе кудись розпливлося. Крізь довге брунатне волосся поповзли сірі пальці сивини. Сміховинки з’явилися у кутиках рота. А ще чолов’яга став дебеліший, ширший у раменах, довгоногий, прямий та високий, з чисто голеним, обвітреним обличчям.

Сірі очі Джона Сніговія полізли йому на лоба.

— Манс?!

— Сніг-воєвода. — Манс навіть не посміхнувся.

— Вона ж вас спалила!

— Вона спалила Князя-над-Кістками.

Джон Сніговій обернувся до Мелісандри.

— Що це за химородь така?

— Зви, як хочеш. Мара, омана, луда… але Ра-Гльор, Джоне Сніговію, є Господом Світла, і його слугам дароване вміння плести зі світла, як майстрині плетуть з ниток.

Манс Розбишака реготнув.

— Я теж мав сумніви, Сніговію, та вирішив дати їй спробувати. Бо що я мав за вибір? Або її штукарство, або вогнище Станіса.

— У справі допомагають кістки, — мовила Мелісандра. — Кістки мають пам’ять. Найсильніша мара будується з неї. Чоботи мерця, пасмо волосся, торбина кісточок з пальців. Якщо прошепотіти належні слова, проказати молитву, то тінь людини можна відірвати від неї та накинути на іншу, наче одяг. Сутність того, хто її вдягає, не міняється — лише зовнішній вигляд.

Мелісандра розповідала так, щоб здалося: вона говорить про речі прості, легкі, пересічні. Не варто їм знати, як важко це робиться і чого коштує. Цю науку Мелісандра засвоїла ще до Асшаю: що легшими здаються чари, то більше люди бояться чародія. Коли полум’я лизнуло Торохкала, рубін на її шиї розжарився; вона вже злякалася, щоб її власна плоть не почала диміти й чорніти. На щастя, Сніг-воєвода позбавив її від муки стрілою. Станіс кипів з люті, зате вона тремтіла з полегшення.

— Наш облудний корольок боляче жалить словом, — мовила Мелісандра до Джона Сніговія, — але тебе не зрадить. Адже в нас його син, не забувай. До того ж він винен тобі власне життя.

— Мені? — здригнувся Джон.

— Кому ж іще, князю-воєводо? Лише кров його життя може заплатити за його злочини — так каже ваш закон. А Станіс Баратеон не з тих людей, що йдуть проти закону… хоча ти доречно зауважив, що закони людські на Стіні кінчаються. Я казала тобі, що Господь Світла почує твої молитви. Ти хотів мати спосіб урятувати меншу сестру, не зганьбивши честі, за яку так потерпаєш, і обітниць, проказаних перед своїм дерев’яним богом.

Жриця вказала блідим пальцем.

— Осьде він, Снігу-воєводо. Ар’їн порятунок. Дарунок від Господа Світла… і від мене.

Смердюк

Спершу він почув дівчаток — ті завзято гавкали, повертаючись додому. Відлуння стукоту копит від каменів замку змусило його скочити на ноги, брязнувши ланцюгами. Той, що між кісточок, не мав навіть стопи завдовжки — і змушував його пересуватися дрібними крочками, човгаючи підлогою. То була тяжка справа, та він силувався, аж підстрибував, щоб якнайшвидше вибратися зі свого солом’яника надвір. Адже повертався Рамзай Болтон, якому знадобиться покірна Смердюкова служба.

Надворі, під холодним осіннім небом, крізь браму вливався потік мисливців. Попереду показався Бен Кістяк; навколо нього стрибали і гавкали дівчатка. Далі їхали Гицель, Кислий Алин і Дамон Потанцюй-Мені з довгим, добре змащеним батогом, ще далі — Вальдери на баских сірих коненятах, подарованих пані Турстан. Сам вельможний князь сидів верхи на Крівці — червоному огирі, що норовом не поступався хазяїнові. Рамзай гучно реготав — Смердюк знав, що так буває або на велике добро, або на страшне лихо.

Але пси допалися до нього раніше, бо почули запах — і не дали вгадати, добре йому буде чи погано. Собакам подобався Смердюк: він майже щоночі з ними спав, а іноді Бен Кістяк дозволяв йому з ними повечеряти. Зграя з гавкотом ринула плитами дворища; пси оточили його, застрибали облизнути брудне обличчя, злегка куснули за ноги на знак вітання. Гелісента вхопила його лівицю зубами