Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Вона здивовано побачила, як між тіней крадеться норка: Шаллан гадала, наче тут їх уже всіх переловили. Кучери сиділи колом неподалік і перекидалися в карти. Дехто з них мусив зостатися, щоб наглянути за каретами, але дівчинка чула, як Рен говорив про певну черговість — щоб усі отримали нагоду поярмаркувати. Власне, зараз його десь не було, але решта кучерів кивнули, коли та проходила повз них.

Вікім сидів у кареті. Блідий, тендітний підліток, він був усього на п’ятнадцять місяців старший за сестру. Двійнята були схожі між собою, але чужі їх майже ніколи не плутали. Юшу здавався старшим, а Вікім через свою худорбу справляв враження хворобливого.

Шаллан залізла в екіпаж і сіла навпроти брата, поклавши портфель на сидіння коло себе.

— Тебе батько прислав чи ти тут із черговою місією милосердя? — запитав у неї Вікім.

— А може, і те, і те?

Вікім відвернувся і визирнув у вікно — не на ярмарок, а на дерева.

— Шаллан, тобі нічого не залагодити. Юшу знищить себе — це лише питання часу. Балат крок за кроком перетворюється на батька. Маліз що другу ніч плаче. Старий рано чи пізно вб’є її — як матір.

— А ти? — спитала Шаллан.

Не треба було їй такого казати, але вона збагнула це тільки тоді, коли слова вже зірвалися з вуст.

— Я? Мене доти не стане — мені нічого цього не бачити.

Шаллан обхопила плечі руками й підібгала ноги під себе, втягнувши їх на сидіння. Її Світлість Гаше вишпетила б її за таку неналежну для панночки позу.

Що їй було робити? Що сказати? «Він має рацію, — промайнула думка. — Мені цього не залагодити. Геларан зміг би. А я не можу».

Всі вони повільно розповзалися по швах.

— То з чим ти прийшла? — запитав Вікім. — От суто з цікавості: як ти збиралася мене «рятувати»? Дівчина, гадаю, була для Балата.

Сестричка кивнула.

— Це було очевидно, — мовив брат. — Бо чого б це ти листувалася з нею? А Юшу? Що для нього?

— Розклад сьогоднішніх поєдинків, — прошепотіла Шаллан. — Адже він так хоче стати дуелянтом. Якщо показати йому перелік двобоїв, він, бува, захоче прийти подивитися.

— Ти його спершу знайди, — фиркнув Вікім. — Ну а для мене? Ти ж бо маєш знати: ні гарненькі личка, ні мечі зі мною не спрацюють…

Почуваючись дурепою, Шаллан покопирсалася в портфелі й витягнула кілька аркушів паперу.

— Малюнки?

— Математичні задачі.

Вікім, узявши їх, зібгав чоло й машинально почухав щоку, пробігаючи очима написане.

— Я не подвижник і не скнітиму в келії, вимушено проводячи свої дні за переконуванням людей дослу́хатися до Всемогутнього — який сам підозріло мовчить.

— Але це не означає, що ти не можеш навчатися, — відказала дівчинка. — Тут виписки з батькових книжок — алгоритми, за якими прогнозують настання великобур. Я перевела їх у ґліфи, щоб тобі легше було прочитати. Подумала, що ти міг би спробувати розрахувати, коли чекати наступної…

Брат перебрав папери.

— І ти скопіювала їх усі, навіть рисунки, записавши ґліфами? Буря забирай! Шаллан, скільки ж це зайняло?

Сестра знизала плечима. На це пішло багато тижнів, але часу вона мала вдосталь: щоб просиджувати дні в садах, вечори — у своїй кімнаті та ще вряди-годи відвідувати подвижників і слухати мирні повчання про Всемогутнього. Шаллан була рада знайти, чим зайнятися.

— Дурня́ це все, — промовив Вікім, опускаючи аркуші. — Чого ти сподіваєшся досягти? Повірити не можу, що ти змарнувала на це стільки часу.

Шаллан похнюпила голову й, кліпаючи очима, з яких злітали сльозинки, вилізла з екіпажа. Вона почувалася жахливо — не лише через Вікімові слова, а й через власні зрадницькі емоції. Їй було несила втримати їх у собі.

Дівчинка заквапилася геть від карет, сподіваючись, що кучери не помітять, як вона витирає очі захищеною рукою. Шаллан присіла на камінь, силкуючись заспокоїтися, але в неї не вийшло, і вона дала волю сльозам. Повз неї пробігли кілька паршменів зі шворами хазяйських сокирогончаків, і та відвернулася. Ярмаркові гуляння мали включати ще й низку ловитв.

— «Сокирогончак», — долинув іззаду чийсь голос.

Шаллан підскочила і, притиснувши лівицю до грудей, обернулася.

Вбраний у чорне, він сидів на гілці дерева. Коли дівчинка його побачила, той ворухнувся, й напівлисточки-напівколючки довкола нього, ховаючись, відступили червоно-жовтогарячою хвилею. Це був той самий посланець, який допіру розмовляв із батьком.

— Цікаво, чи не вважає бодай хтось із вас цю назву дивною… Що таке «сокира» — зрозуміло. Але що таке «гончак»?

— А чому це так важливо? — спитала Шаллан.

— Бо це слово, — відказав посланець. — Звичайне слово, яке містить у собі цілий світ — неначе брунька, яка має розпуститися. — Він уважно глянув на дівчинку. — Я не очікував, що знайду тебе тут.

— Я… — Інстинкт самозбереження підказував їй триматися осторонь від цього дивного чоловіка. Але він приніс звістку від Геларана, якою батько нізащо не поділиться з нею. — А де ви очікували мене знайти? На арені для поєдинків?

Чоловік крутнувся на гілці й зіскочив додолу.

Шаллан позадкувала.

— Даремно ти так, — сказав чоловік, опускаючись на валун. — Мене не варто боятися. Коли йдеться про те, щоб кривдити людей, я страх який недолугий. Це все моє виховання.

— Ви маєте звістку від Геларана?

Посланець кивнув.

— Він дуже завзятий молодик.

— А де він?

— Зайнятий тим, що вважає дуже важливим. Я дорікнув би йому за це, бо, як на мене, немає нічого страшнішого, ніж коли хтось намагається зробити те, у важливості чого не вагається. Тимчасом як у світі дуже мало що йшло не так — принаймні за великим рахунком — через те, що хтось вирішував поводитися легковажно.

— Але з ним усе добре? — спитала дівчинка.

— Непогано. Він просив переказати твоєму батькові, що має тут очі і пильнує.

Не дивно, що в старого зіпсувався настрій.

— А де він? — спитала Шаллан, боязко підступаючи до незнайомця. — Це він просив вас поговорити зі мною?

— На жаль, ні, маленька, — відповів той, і вираз його обличчя пом’якшав. — Він передав лише коротке повідомлення для твого батька, та й те тільки тому, що я мав проїздити цими краями і сказав про це Геларанові.

— Он воно що… А я гадала, це він вас прислав. Себто, що ви прибули до нас спеціально.

— Виявляється, що так і є. Скажи, маленька: спрени промовляють до тебе?

Безживно гасне, вичахаючи, світло.

Покручені символи не для людських очей.

Сейф із материною душею.

— Я… — видобула дівчинка. — Ні. Чого б це якомусь спренові до мене промовляти?

— То голосів не чути? — спитав чоловік, нахиляючись ближче. — А сфери поруч тебе не тьмяніють?

— Вибачте, — промовила Шаллан, — але я маю повертатися до батька. Бо він шукатиме, куди я поділася.

— Батько повільно руйнує вашу родину, — сказав посланець. — У цьому твій брат мав рацію. А щодо