Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Ах ти ж мерзотник! Та ти ж, дурень такий, сам би цього не вигадав! Хто там тобі ці дурниці у вуха заливає? А чи не забув ти, Грицько, що твоя донька у мене? Ану приведіть її сюди! — як зарегоче барон, дивлюся, аж зблід нещасний батько, а всі інші мужики голови посхиляли.

— Не бійтеся, он уже вози їдуть! — підбадьорив я їх.

— А що ті вози? Чули, як стріляють! — шепоче зблідлий Грицько.

— Подивитесь, що таке вози! — сміюся я, але бачу, що товаришам моїм зовсім не смішно. А потім крик дівочий почувся, і Грицько з воріт побіг, я ледь його зупинив. — Куди, вб’ють же!

— То донечка моя, Нюся! — кричить Грицько.

— Твоя, твоя! Вся в матір, красуня, змій таких любить! Але до змія не дійде, я її зараз уб’ю! — барон зареготав, а дівчина скрикнула Грицько борсатися почав, виривався від мене. — І всіх ваших дочок ось так вбивати буду. Вам горлянки різати, а їх воям своїм віддавати на поталу! Усіх!

— Ірод! Негідник! Уб’ю! — закричав Грицько, й інші мужики захвилювалися. А барон давай розповідати, що він із доньками мужицькими робитиме. Хотів барон мужиків розпалити, щоб гнів їм розум запаморочив і побігли вони на смерть вірну. Тільки ні, дурних немає.

— Бароне, нам теж є кого вбивати, бо син ваш у нас! — крикнув я, бо іншого виходу не мав. Дівчина припинила кричати, а Балтика — реготати.

— Це ти, той смерд з журналу? — спитав барон.

— Це смерть твоя, бароне. Якщо хоч волосинка впаде з голови дівчинки, то смерть. І синова, і твоя. Облиш її.

— Ти мене сином не лякай!

— А я не лякаю!

— Я собі стільки синів зроблю, скільки захочу!

— Боюся, що ні.

— Чому це?

— Бо відріжемо ми тобі одне місце, — пожартував я і побачив, що мужики посміхнулися.

— Ах ти ж срака! Ах ти ж лайно мужицьке! — барон аж чергу з кулемета дав, так розізлився. — Це я вам усім повідрізаю! Всім! Раби невдячні! Я вас від змія рятував! А ви так! От зараз прилетить він, зараз він вам влаштує! Дозволю йому всіх дочок ваших забрати та з’їсти! Про це подумали?

Бачу, знову злякалися мужики.

— Ох, бароне, і шахрай ти. Знаєш же, що за наказом імператора змія ми забираємо звідси назавжди! Але ти віддавати не хотів, а тепер лякаєш, брехло собаче.

— Ах ти ж смерд, та я тебе!... — і знову чергу дав.

— Стріляй, стріляй, бароне, чим швидше набої в тебе закінчаться, тим швидше ми тебе візьмемо. Віддам я тебе мужикам, нехай що схочуть, те і роблять із тобою. Знайдете, що зробити, га, хлопці?

— Знайдемо! Віддай його нам! За все відплатить! — загомоніли мужики, та так кровожерливо, що аж мені страшно зробилося.

— Паскуда! Обдурив дурників, наплів про указ государя! А вже ж уранці прийдуть солдати і будуть вішати бунтівників! Ніздрі рвати, тавра на чолі ставити! — верещить барон.

— Ну то чого ж ти хвилюєшся, бароне? — кричу йому я. — Давай до ранку посидимо, почекаємо, подивимося, кого солдати будуть хапати, а кому честь віддавати.

— Слухай, Підіпригора, а чого ти там розпатякався? У мене ж дружок твій, поручик. Я ж його вб’ю, як тобі це?

— Бароне, якщо ти дурень, то уб’єш, а якщо іще залишилося у тебе в голові хоч трохи розуму, то зрозумієш, що поручик Нестеров — єдина твоя надія на порятунок.

— Ах ти ж смерд! Мені рятуватися не треба, ти сам спробуй врятуватися!

— Спробую, спробую!

Дивлюся, що їдуть уже з села вози з воротами. Наказав набивати ті ворота на вози, спереду, щитом наче. Застукали мужики молотками.

— Ти що там твориш, негіднику! — захвилювався барон. — Тільки спробуй щось зробити! Застрелю поручика!

— Це я ворота збиваю, щоб ти не втік, бароне. А то що ж нам, до ранку чекати? Підемо ми, відпочинемо, поки приїде армія тебе брати. Забивайте ворота! — кричу мужикам.

Вони прибивають ворота до возів, не розуміють, для чого це, але виконують. Зробили три вози, я наказав у них сісти всім, у кого рушниці були.

— А інші вози позаду штовхають! І не боятися куль, ворота все на себе приймуть. А коли довезете до палацу, за моїм наказом вози перекинете вперед Зрозуміло?

Кивають мужики, хто внизу залишився. Тоді я тим, хто у возах, кажу:

— Як виїдемо, то не висовуватися. Лише коли команду дам, тоді стріляти. Тільки за моїм наказом!

— Слухаємо! — кажуть.

— Ну, тоді з Богом! Уперед!

Покотили мужики перший віз із набитими воротами. Викотили його у двір, і зчинилася стрілянина. Барон з абреками набоїв не берегли. Але мужики у возі цілі, бо ворота дубові у два шари я набити наказав. Ось іще один віз викотили, і ще, вишикували і покотили одним фронтом.

— Тварюки! Селюки! Земледери хрінові! — верещить барон і знай собі строчить з кулемета. Де куля знайде щілину, там пролетить. Он один мужик скрикнув та впав, а он інший.

— Вперед, вперед! — кричу, підбадьорюю. — Вперед!

Гримотять вози колесами по бруківці, сунуться вперед, стрілянина не вщухає, як і вереск барона, що січе з кулемета.

— Вогонь! — кричу я, і мужики з возів вилазять з-за воріт та дають залп. Кількох із них зустрічають кулі абреків, але й вони влучають, бо чутно крики посіпак баронових. — Уперед! — даю перезарядити рушниці, й знову залп. Потім ще один, а потім колеса возів упираються в купу меблів, з яких абреки зробили собі барикаду.

— Перекидай! Перекидай! — кричу я. — Ріж кровопивць! Рубай!

Мужики, які штовхали вози, перекидають їх уперед, із них вистрибуємо ми, даємо залп і кидаємося на абреків. У мене в лівій руці револьвер, у правій шабля, в мужиків теж шаблі трофейні або сокири власні.

І почалася тут кривава січа Абреків було менше, але жоден з них не побіг. Всі билися до останнього і билися вміло. Видно, що з шаблями зростали, то сікли мужиків на капусту. Якби я п’ятьох не пристрелив, то бозна, що б було, а тут ще мужики набігли, які вози штовхали, і вже обсіли абреків, по троє,