Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

— Вип’єш зі мною, Фреде? — спитав я.

— Як завжди, — відповів він.

Випили по дві чарки абсенту. Потім кинули жеребок, кому замовляти ще дві. Я виграв, та це мене не влаштовувало. Отож ми кидали жеребок і далі. Але я програв аж на п’ятому разі, а тоді вже — тричі підряд.

— Я п’яний чи надворі щось гримить? — спитав я.

Фред прислухався.

— Ні, справді гримить. Перша в цьому році гроза!

Ми підійшли до дверей і глянули на небо. Нічого не побачили. Було тепло, час від часу гриміло.

— За це, власне, випити можна ще по одній, — запропонував я.

Фред не заперечував.

— От бісова лакриця, — сказав я, ставлячи порожню чарку на прилавок.

Фред погодився, що можна випити чогось міцнішого. Він був за вишнівку, я — за ром. Щоб не сперечатися, випили і того, і того. Щоб не мати мороки з наливанням, узяли чарки більші. Настрій у нас був чудовий. Час від часу ми виходили надвір, щоб подивитись, як спалахує блискавка. Дуже хотілося побачити це, та нам не щастило: блискавки спалахували саме тоді, коли ми були в приміщенні. Фред розповів мені, що в нього є наречена, донька власника закусочної-автомата. Фред не поспішав з одруженням, чекав, поки старий помре, щоб точно знати, чи дістанеться дочці в спадщину закусочна. Я вважав, що це зайва обережність, але він доводив, що старий — страшенне стерво і зможе в останню хвилину заповісти закусочну місцевій общині методистської церкви. Довелося з ним погодитися. До того ж Фред був налаштований досить оптимістично. Старий застудився, і Фред сподівався, що це, може, грип, а це ж небезпечна хвороба. Довелося його розчарувати, пояснивши, що алкоголіки дуже легко переносять грип, навпаки, часом виснажені вже алкоголіки від грипу просто розцвітають і навіть гладшають. Фред сказав, що це зрештою байдуже, — може, старий попаде під якусь машину. Я погодився, що на мокрому асфальті така можливість справді реальна. Фред одразу ж побіг подивитися, чи не йде дощ. Але було сухо, тільки дуже гримотіло. Я поставив перед ним склянку з лимонним соком, а сам пішов до телефону. В останню мить згадав, що вирішив не дзвонити. Я махнув рукою апаратові й хотів був зняти перед ним капелюх. Але тут я помітив, що в мене його нема.

Повернувшись на своє місце, побачив Кестера й Ленца.

— Ану, дихни на мене! — сказав Готфрід.

Я дихнув.

— Ром, вишнівка, абсент, — констатував він. — Пив абсент? От свиня…

— Якщо ти думаєш, що я п’яний, то помиляєшся, — запевняв я. — Звідки це ви?

— Зі зборів. Політичних! Але Отто вважає, що це дурниця. А що п’є Фред?

— Лимонний сік.

— Випий і ти склянку…

— Завтра, — відповів я. — А тепер треба чогось з’їсти.

Кестер тим часом занепокоєно дивився на мене.

— Не дивись так на мене, Отто, — сказав я, — ну, трохи перебрав, але не з горя — з радості.

— Тоді добре, — погодився він. — Але однаково ходімо, поїж з нами.

Об одинадцятій я знову був тверезий-тверезісінький. Кестер запропонував піти подивитися, що робить Фред. Ми повернулися в бар і знайшли його за прилавком у дим п’яного.

— Перенесіть його до сусідньої кімнати, — сказав Ленц, — а я тим часом побуду тут за бармена.

Ми з Кестером привели Фреда до тями, напоївши його теплим молоком. Умить подіяло. Тоді ми посадовили його на стілець і наказали ще з півгодини відпочити. Ленц, мовляв, сам упорається за прилавком.

Готфрід і справді упорався. Він знав усі ціни, всі найбільш ходові рецепти коктейлів. Він так спритно розмахував шейкером, наче ціле своє життя нічого іншого й не робив.

За годину підійшов і Фред. Шлунок у нього був вилуджений, отож прочумався він швидко.

— Пробач, Фреде, — сказав я, — треба було нам спершу чогось попоїсти.

— Та зі мною вже все гаразд, — відповів він. — Часом воно не завадить.

— Може, й так.

Підійшовши до телефону, я подзвонив Пат. Усе, що я перед тим передумав, розвіялось, як дим. Вона взяла слухавку.

— За чверть години буду біля парадного! — випалив я і повісив слухавку. Я боявся, чи не скаже вона, що стомилася, й не захоче вийти. А я мусив її побачити.

Вона вийшла. Коли вона відмикала парадні двері, я поцілував шибку в тому місці, проти якого була її голова. Вона хотіла щось сказати, але я не дав їй і слова мовити. Я поцілував її, і ми побігли удвох вулицею, аж поки не натрапили на таксі. Блиснуло, загуркотів грім.

— Мерщій, зараз лине дощ! — гукнув я.

Ми сіли в машину. Перші краплини застукотіли по верху таксі. Машина підскакувала на вибоїстій дорозі. Усе було чудесним — на кожній вибоїні я відчував Пат. Усе було чудесне — дощ, місто, напої, все було якесь безмежне і прекрасне. У мене був чудовий настрій — якийсь прозорий, піднесений, такий, який буває, коли сп’янієш, а тоді перебореш своє сп’яніння. Десь ділося моє зніяковіння, ніч була сповнена глибокої сили й блиску. Ніщо вже не могло скоїтися, не було ніякої фальші.

Дощ линув, тільки-но ми вийшли з машини. Поки я платив, брук іще був у темних цяточках від краплин дощу, наче пантера, але ми ще не встигли дійти до дверей, як він почорнів і ніби бризкав сріблом — з неба лив безперервний потік води. Я не вмикав світла. Блискавки освітлювали кімнату. Над містом шаленіла гроза. Безугавно гуркотів грім.

— Тепер тут хоч би й кричав — ніхто не почує! — гукнув я до Пат.

Спалахували шибки. Чорні силуети дерев на кладовищі на якусь мить з’являлися на тлі сліпучо-синього неба, а тоді, поглинуті гуркотом, враз зникали в пітьмі, під час спалахів у рамі вікна, наче сама випромінюючи світло, виникала гнучка постать Пат. Я обняв її за плечі; вона пригорнулась до мене; я відчув її уста, її віддих і забув про все на світі…

XII

У нашій майстерні все ще було порожньо, як на току перед жнивами. Отож ми вирішили не продавати куплену на аукціоні машину, а поки що самим використати її як таксі. Ми з Ленцом мали їздити на ній по черзі. Кестер з Юпом і самі могли впоратись у майстерні, поки дістанемо нові замовлення.

Ми з Ленцом кинули жеребок, кому їхати першому. Випало мені. Набравши повну кишеню дрібних грошей та взявши документи, я, не поспішаючи, поїхав вулицями міста, Щоб насамперед підшукати собі добру стоянку. Я вперше вів таксі й почувався трохи дивно. Бо ж будь-який ідіот міг мене спинити та звеліти кудись-то