Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

— Я люблю тільки тебе, моя найщиріша, моя єдина й остання любове.

— Добре, — сказала вона і поцілувала його так міцно, що він відчув солонуватий присмак крові.

«А гарно!» — подумав він.

— Тепер я причешуся і підмалюю губи, а ти дивись на мене.

— Хочеш, я зачиню вікно?

— Ні,— заперечила вона. — Холод нам не завадить.

— Кого ти любиш?

— Тебе, — сказала вона. — Хоч нам з тобою не дуже щастить, правда?

— Не знаю, — сказав полковник. — Швиденько причісуйся!

Полковник пішов у ванну кімнату вмитися перед вечерею.

В цьому номері ванна єдина не вдовольняла його. «Грітті» був побудований за тих часів, коли в палацах іще не робили окремих ванних кімнат, лише згодом їх улаштували в кінці коридоре, і ті, хто хотів помитися, мусили заздалегідь просити, щоб нагріли воду й приготували рушники.

Під його ванну кімнату відгородили куток якоїсь зали, і вона здавалася полковникові швидше оборонною, ніж наступальною позицією. Вмиваючись, він поглянув у дзеркало, щоб стерти сліди губної помади, і побачив там своє обличчя.

«Воно має такий вигляд, ніби його витесала з дерева чиясь байдужа рука», — подумав він.

Він почав розглядати глибокі шрами, що залишилися ще з тих часів, коли не вміли робити пластичних операцій, і ледве помітні сліди майстерних пластичних операцій після поранень у голову.

«Оце й усе, що я можу запропонувати вам як gueule [178] або façade [179],— подумав він. — Жалюгідний дарунок. Добре, що воно хоч засмагле, — це трохи приховує мою потворність. О боже, яка я потвора!»

Він не бачив, що очі в нього сірі, як лезо старої шаблі, від кутиків очей розбігаються тоненькі сміхотливі зморщечки, а зламаний ніс — як у гладіатора на стародавній скульптурі. Не бачив він і своїх добрих уст, що іноді бували жорстокими.

«Хай тобі чорт! — сказав він зображенню в дзеркалі.— Жалюгідний ти каліко! Ну що ж, вернімося до наших дам».

Він зайшов до кімнати і зразу став молодим, як за часів своєї першої атаки. Вся його нікчемність лишилася у ванній кімнаті. «Так і треба, — подумав він. — Там її справжнє місце».

Où sont les neiges d'antar# Où sont les neiges d'autrefois? Dans le pissoir toute la chose comme ça [180].

Дівчина, котру звали Рената, розчинила дверці високої шафи, де всередині були вставлені дзеркала. Вона почала розчісуватися.

Розчісувалася вона не для того, щоб похизуватися своїм волоссям чи щоб сподобатися полковникові, хоч і знала, що він це любить. Вона рвала, смикала його без найменшого жалю, а що воно було густе й непокірне, як у селянок чи великосвітських красунь, то їй важко було дати собі раду з гребінцем.

— Вітер страшенно його скуйовдив, — сказала вона. — Ти мене ще любиш?

— Так. Можна, я тобі допоможу?

— Ні. Я завжди розчісуюся сама.

— А ти не могла б повернутися боком?

— Ні. Воно для наших п'яти синів і ще для того, щоб тобі було куди покласти голову.

— Я думав тільки про обличчя, — сказав полковник. — Дякую, що нагадала. Я став таким забудьком…

— Мабуть, я занадто язиката.

— Ні,— заперечив полковник. — В Америці підкладають такі штуки із дроту і губчастої гуми, як на сидіннях у танках. І нізащо не вгадаєш, скільки свого і скільки чужого, якщо хтось не такий нахаба, як я.

— У нас так не роблять, — сказала вона і гребінцем закинула назад уже розділене проділом волосся; воно впало їй на щоки й розсипалося по шиї і плечах. — Ти любиш, коли воно гладенько зачесане?

— Ну, не таке вже воно й гладеньке, зате з біса гарне.

— Я могла б підібрати його, якщо ти любиш гладенькі зачіски. Але я завжди гублю шпильки, та й не хочеться з ним марудитися!

Голос у неї був такий гарний і так нагадував йому віолончель Пабло Казальса, що в грудях у нього защеміло, наче від рани. Та все можна стерпіти, думав він.

— Я люблю тебе такою, як ти є,— сказав полковник. — Ти найпрекрасніша з усіх жінок, яких я знав чи бачив на картинах давніх майстрів.

— Не розумію, чому це досі не несуть портрета.

— За портрет велике спасибі,— сказав полковник і раптом додав по-генеральському: — Та це все одно, що шкура дохлого коня.

— Прошу тебе, не будь такий нечемний, — сказала дівчина. — Сьогодні такі слова мене особливо вражають.

— Я ненароком згадав жаргон свого sale métier[181].

— Не треба. Краще обійми мене. Ніжно і міцно. Прошу тебе. А ремесло твоє зовсім не брудне. Це найдавніше й найкраще ремесло, хоча ті, хто ним займаються, здебільшого нікчемні люди.

Він щосили притис її до себе, намагаючись не завдати їй болю, і вона сказала:

— Я б не хотіла, щоб ти був адвокатом чи священиком. Або чимось торгував. Мені подобається твоє ремесло, і я тебе люблю. Коли хочеш, шепни мені на вухо щось приємне.

Полковник зашепотів, міцно пригортаючи її до серця, і в його схвильованому шепоті, ледь чутному, наче тихенький посвист собаці, звучала безнадія:

— Я шалено тебе люблю!  Але ти ж мені водночас і дочка. І я ні за чим не жалкую, бо ж місяць наш батько і наша мати! Ну, а тепер ходімо вечеряти!

Він шепотів їй так тихенько, що той, хто не любить, ніколи б цього не почув.

— Гаразд, — мовила дівчина. — Ходімо. Але спершу поцілуй мене ще раз.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Вони сиділи за столиком у найдальшому кутку бару, де обидва фланги полковника були прикриті, а сам він займав безпечну позицію. Gran Maestro все врахував, недарма ж він був колись добрим сержантом в одній з найкращих рот чудового піхотного полку; він ніколи не посадив би свого полковника посеред зали, як сам ніколи не зайняв би невигідної оборонної позиції.

— Омар, — оголосив Gran Maestro.

Омар був пречудовий, майже вдвічі більший від звичайного, а його недоброзичливість геть уся виварилася, і тепер він здавався пам'ятником самому собі; картину довершували вирячені очі й довгі чутливі щупальця, які повідомляли йому те, чого не бачили дурні очі.

«Він трохи нагадує Джорджі Паттона, — подумав полковник. — Але омар, мабуть, не плакав, коли був чимось зворушений».

— Як ти гадаєш, він не твердий? — спитав полковник у дівчини по-італійському.

— Ні,— запевнив їх Gran Maestro, все ще тримаючи блюдо з омаром. — Він зовсім не твердий. Просто він дуже великий. Ви ж знаєте, які вони бувають.

— Гаразд, — сказав полковник. — Давайте його сюди.

— А що ви питимете?