Читати книгу - "Аналітична історія України"

«дємократ» ставить на конто Шевченка, а тому може легко виникнути небезпека того, що читач подумає, ніби він був у чомусь і правий. Постараємося не полишити сумнівів у тому, що «рєволюціонний дємократ» – ні в чому правим бути не може. Розглянемо, наприклад, хоча би характерне твердження (докір на адресу того ж Т. Шевченка), що «внє релігії вєра єсть нікуда ні годная вєщь». Розумна людина, що не забула, що є головне, а що є вторинне, сказала би радше, релігія без віри – ні до чого. Але ж – ні, бо у них релігія – саме не у вірі, а в дикунській обрядності. Не забудемо, що й російський розбійник, перед тим, як вирізати цілу родину за «полтіну сєрєбром», – не забував обмахнутися хрестом на образ у кутку.

Отже, як Т. Шевченко і ставив віру вище від релігії, то робив це цілком слушно, був абсолютно правий.

Бєлінскій докоряє Шевченкові також те, що він «горькій пьяніца»; розважимо й це. Та, знову ж, не на користь опонента.

По-перше, зауважимо, що на відміну від В. Бєлінского, який принципово їв і пив переважно за чужий рахунок, на чужі гроші, – Т. Шевченко – ми не рахували, та й навряд чи тепер це хтось зможе вірогідно зробити, але… Про отого «пьяніцу» написав нам не обтяжений знаннями збіглий попович В. Бєлінскій, та нема більш вільної у твердженнях людини ніж невіглас, дурість якого жодними знаннями не стримується. Шевченко був художником, із цього годувався; за фахом – гравер і офортист. А цей жанр, як жоден інший, потребує твердої руки, та з жодним там пияцтвом – не сумісний. Але, хіба ж «вєлікій крітік» міг на чомусь такому розумітись? – адже, для його рівня це буде надто вже складно. І – насамкінець. Все процитоване нами – є спір Бєлінского з Шевченком, але… Не подумайте, що це є спір справжній, ні. Бо справжній спір – це змагання в знаннях щодо предмету спору, в умінні знайти та викласти якнайбільш переконливі арґументи щодо суті справи. Не те – спір російський: спір невігласів у країні невігласів, та перед авдиторією невігласів. Тут не арґументи потрібні, тут потрібно показати всім, насамперед, що ваш опонент – людина недобра. А тоді все й вирішиться, бо кожному має бути ясно, що недобра людина в чомусь правою – бути не може. Оце й є російський спір; типових і красивих прикладів якого – не перебрати, не перелічити.

Тут – те саме. Цитований уривок присвячений спору великоросійського патріота Бєлінского з українським патріотом Шевченком. Не подобається йому ота «Малоросія» і все тут, а заперечити не може; бо є повний невіглас, із тим, що є в голові – до Шевченка й близько не дотягує. От і мобілізує з наклепів – усе, що тільки може: російський спір.

А взагалі… Претендувати на демократа може лише людина, що осуджує наступне:

1. Аґресію, яка була й є дотеперішнім засобом існування Росії.

2. Ґеноцид інших народів, без якого Росія не обходилася ні одного дня своєї минулої історії.

А таких людей ми досі здається не бачили. Хоч у тій «бєлой» Росії «нєістового Віссаріона», а хоч і у «красной». Поготів у тій «чорній», яку так блискуче передбачив, разом із двома попередніми, – А. Сєнковскій.

Чи був Тарас Шевченко, бодай у чомусь – людиною протирічливою? – далебі, ніколи; більш спрямованої та цілісної людини в нашій історії – ми не знаємо. Марно копали під нього минулі, марно копають і нинішні його, деякі, дослідники.

13. Кримська війна; кінець Першої імперії

Ніколай I Палкін (навряд чи можна вважати нащадків Єкатєріни II Романовими) – став останнім «правітєлєм-самодєржцєм» Першої російської імперії, заснованої іще Пєтром I 1721. Це, зразкове на парадах «ґосударство воєнноє», якось не надто схильним було воювати насправді, демонструючи себе «ґрозою свєта»; та мабуть, не випадково. Були короткі війни на сході, з Іраном 1826–1828 та Туреччиною 1828–1829, це крім отієї, нескінченої – за «покорєніє Кавказа», яка протягнеться аж до 1859. Було «усмірєніє бунтовщіков» у Польщі 1863 та Австрії 1848, – практично і все. Перша ж і головна – європейська Кримська війна – повалить її, бо це – серйозна, європейська війна.

Коли цар Ніколай розпорядився окупувати Молдову та Валахію, які Росії так само, ніколи не належали, – Туреччина вимушена була 16 жовтня 1853 оголосити Росії війну. А оскільки – після 1848 це було друге поспіль втручання Росії у європейські справи, то й реакція була відповідною. Розуміючи, чим погрожує Європі падіння Туреччини (тоді там на таких справах іще розумілися), до війни на її боці приєднується Франція Наполеона III, яка використала ще й спір поміж католицькою та православною церквами за святі місця в Палестині. За нею, 1854, до війни приєднується Англія, забезпечуючи союзникам повну перевагу на морі. Потужні ескадри британського «Grand Fleat’у» блокують Прибалтику та Фінляндію, хазяйнують на Чорному та Азовському морях; заблоковують Біле море. Блокували з моря навіть Пєтропавловск на Камчаткє, перервавши на час торгівлю з Японією та Китаєм.

Судна Великого Флоту, якого вже триста років, як ніхто не перемагав.

Історичні події бувають масштабними та не дуже, великими або малими, але не це є істотне. Головне – то їх наслідки, значення для світової історії, для майбутнього. Кримська війна була для союзників і не масштабною і не значною, епізодичною. Обмежилася, фактично зайняттям Криму та облогою Сєвастополя, який і впав через 349 днів героїчної але безнадійної оборони. Коли новина про цю вирішальну для війни подію дісталася Петербурґу, царський цензор А. Никитенко зробив до свого «Щоденника» характерний запис:

«Севастополь узято!» Ми не два роки ведемо війну, ми вели її тридцять років, утримуючи мільйон військ, та весь час погрожуючи Європі. Так, до чого ж це все?… А ми думали зіштовхнути гниючий Захід геть зі земної кулі.

Що ж буває й таке…

Англії війна вартувала 25 000 убитих та 70 млн. фунтів стерлінгів витрат, але для Росії (хоч і за розмірами тих же втрат) вона стала катастрофою, кінцем шляху. Довела всьому світові остаточно, що Перша російська імперія (1721–1861) – догнила дощенту. З усіх її супротивників на рівні Росії була лише відстала султанська Туреччина; і – не дивно. Англія – першою в Європі пройшла промислову революцію, її непогано наздоганяла Франція; в ній було 1846 виплавлено 400 000 тон заліза, а вже 1869 – 1 400 000. Як року 1850 було випродуковано 5000 парових двигунів загальною потугою у 67 000 кінських сил, то 1870 – вже 27 000, загальною потугою у 336 000 кінських сил; вельми