Читати книгу - "У череві дракона"

Василь повертався в землянку стомлений, протез натирав ногу, білизна була мокра від поту. Тоді я вперше зрозуміла, що зовсім не вмію бути дружиною. А Василь соромився вимагати від мене того, що сама природа поклала на жіночі руки.

І тут я мушу розказати про такі речі, котрі можна викласти лише на папері. Жодній людині я цього не розповідала. Соромно про це говорити, але треба! Бо, напевне, в самій природі нашій це ховається. А тверезість настає тоді, коли те вже лишилося позаду…

Якщо казати коротко — бо не хочеться мені про це розповідати детально, — то ми обоє в перші місяці пережили чимало розчарувань. Не знаю, які сили мене збурювали, але я дуже нервувала. Мені здавалося, що я потрапила в залежність від Василя, день за днем втрачала власну особистість, а попереду лишається сумна перспектива хатньої господині, та й тільки. І хоч Василеві не бракувало такту й витримки, але я бачила, що він ставився до моїх слів з підозрою, він шукав причину моїх роздратувань в чомусь іншому. Це інше, мабуть, не вимагає особливих пояснень — його гнітила власна інвалідність та різниця в роках.

Насправді ж я про це зовсім не думала, і саме тому, що я про це забувала, у мене з’являвся той дратівливий тон, який так його пригнічував. Потім я ненавиділа себе, намагалася спокутувати провину — і то були прекрасні хвилини в наших стосунках, бо тоді розквітало кохання. Деякий час я пам’ятала, що мушу бути обережна з ним, — він розуміє мене не так, як воно є насправді, — потім знов забувала про це.

Безхитрісна жінка — це, мабуть, не найкраща жінка. Ніякої жалості в мене до Василя не було — я б не прийшла до нього заради жалості. Я просто його любила. Я ще тоді не знала, що навіть духовна спорідненість не завжди забезпечує гармонію в шлюбі, бо існує різниця в темпераментах та в побутових звичках. Багато чого я не вміла пояснити в собі, а Василь не міг мені допомогти — він і сам був тяжко травмований. Та й шлюбного досвіду в нього не було, а досвід інших людей тут, мабуть, допомагає мало.

Ми зуміли пережити цей тяжкий період у наших стосунках лише завдяки Василевій витримці. Я потім з почуттям сорому пригадувала ці перші місяці нашого шлюбного життя — яка ж я тоді була дурна! В мене таки вистачило здорового глузду критично поставитись до самої себе, відділити в собі світле від темного, зрозуміти, що ефемерна правда якоїсь однієї хвилини — це облуда, породжена поганим настроєм. Ти не маєш права висловити її, бо потім самій за неї буде соромно. І не хизуйся щирістю власної натури — мовляв, що думаю, те й кажу, бо така щирість інколи гірша від чиєїсь хитрості. Нещира жінка мовчить та погоджується, потім зробить усе навпаки — і, дивись, чоловік тільки зарегоче, та на тому й кінчається. А отака щирість, як у тебе, Софіє, — то звичайнісінька дурість.

Так я потім думала про себе і зуміла зробити висновки. Це нагадувало каламутний брід, і його треба було перейти, бо справжнє життя почалося десь поза тим бродом.

Одне скажу, гадаючи, що мені повірять: цей брід з’явився тільки тому, що я зовсім не відчувала якоїсь нерівності в нашому шлюбі. А Василь, навпаки, завжди думав про неї. І коли я навчилася зазирати в його душу, то тільки тоді зрозуміла, яких тортур йому завдавала. І, зрозумівши це, полюбила ще більше…

Та, крім Василевого терпіння, був іще один мотив, який допоміг нам подолати каламутний брід, — наша любов до Сергійка.

Ніколи я раніше не ставила собі цього запитання: чи любиш ти, Софіє, дітей? Прийшло це так, як приходить кохання, — зненацька, без попереджень. Прийшло владно, заполонило все моє жіноче єство, і я вже не думала про себе так, як раніше — ти не жінкою народилась, а якоюсь безстатевою істотою, бо мало в тобі жіночого…

Щоправда, Юрко допоміг мені повірити в себе як жінку. Але я тепер згадувала не Юрка — я пригадувала човен, волзьке надвечір’я, берізки та будиночки по той бік Волги, а Юрка намагалася вирізати із цих споминів так, як вирізають із кіноплівки непристойні кадри. Усе, що казав мені Юрко, сприймалося тепер як нице лицемірство.

Жінкою стала я тільки тепер — з Василем і з Сергійком. І, може, ота моя дратівливість, яку я так важко в собі долала, була хоч і не кращим, але ж свідченням того, що я таки звичайнісінька жінка.

Як билося моє серце, коли Сергійко біг по лісовій галявині і кричав мені здалеку:

— Со-оня!..

Він уже конструював цілі фрази, а я стежила за його розвитком. І це було велике щастя!

А Василь уже не міг уявити нашу сім’ю без Сергійка.

Якось увечері ми розклали вогнище. Василь розважав Сергійка тим, що брав із вогнища підпалену гілочку, розмахував нею над головою, а хлопчик зачудовано стежив, як блимає під зорями вогненна стрічка. Це його так вразило, що Василь був змушений махати й махати жариною, наче розписував літній вечір.

Сергійко підбіг, вихопив гілочку із його руки, але вона вже погасла. Як він не махав нею, та вогненна стрічка не з’являлася.

Хлопчик сів і гірко заплакав. Заспокоївся лише тоді, коли Василь подав йому гілочку з жаром на кінчику, і Сергійко нарешті створив свою власну вогненну стрічку.

— А знаєш, Соню, — усміхнувся Василь, — отак усе й починалося в людях. Просто подив, просто цікавість… Якби ж ми не втрачали здатності